Лицарі любові і надії - Леся Романчук
Вони ще встигли змити вагонний леп з тіла завдяки попередженню Полєтаєвої. Бо щойно двері розчинилися і пропустили натовп не людей, ні — якихось татуйованих з голови до ніг напівмавп, що кривлялися, пританцьовували, дурнувато реготали, підспівували, як миття скінчилося — «блатнячки» штовхалися, виривали з рук тази з водою, мило, не давали підійти до душу. Місце задоволення і очищення вмить перетворилося на диявольський вертеп.
— Ну, навіщо вони це роблять, Орисю? Чому не можна завести цих мартишок пізніше, коли ми вийдемо? — риторично запитувала у порожнечі Катря.
— А то ти не знаєш, Катрусю? Щоб зайвий раз нас помучити. Щоб тюрма медом не здавалась. Та щоб мову російську вивчати. Чуєш, як щебечуть?
— Та це ж хіба російська? Це їхня «феня», а з їхньої мови підручників немає. Хоч розуміти її нам, мабуть, доведеться.
Після тепла їм довелося знову замерзнути-задубіти, чекаючи на свій одяг з «прожарки». От якби ще й чистий на чисте тіло! Та це вже панські вибади!
На пересилці їх протримали понад місяць. Черговий червоний вагон вирушив у дорогу вже засніженими просторами півночі. Мамині светрики вже не рятували від холоду. Пічка, що палала вдень і вночі, не могла нагріти увесь вагон. Ночами Катруся й Орися тулилися одна до одної, щоб зігрітися.
— Нічєво, ещьо не зіма, не холодно, патєрпітє, прієдєм — формочку палучітє — тьоплую, новую, красівую! — підбадьорював наглядач.
На цю «Єжовську формочку» дівчата мали можливість надивитися — спідниця із грубої сіро-синьої тканини з недоречною коричневою смугою по подолу і грубий важкий бушлат. У такій формі у вагон заштовхали трьох монахинь із Суздальського монастиря, перетвореного на тюрму. Монахині мали вибір — на волю, порушивши обітницю, чи до в’язниці. Мати-ігуменя та двоє сестер вибрали в’язницю.
На пересилці до них приєдналися ще двоє дівчат з України — Дуся Будник з Тернопільщини і Настя Тарнавська з Львівщини. Здивував ще червоний, зле загоєний шрам на чолі дівчини — з трьома зубцями. Що це? — перешіптувалися дівчата. Та Настя мовчала. Неговірка, заглиблена у власні думки, вона наче несла в собі якийсь невидимий тягар, помітний навіть тут, де гніт висів над кожним.
Бони відстали від своїх етапів, бо дуже хворіли — Дуся мала спухлі суглоби та лімфовузли, а Настуня влітку народила і довго відходила від пологів і фізично, і морально — серце рвалося від співчуття, хоч тут кожен мав своє горе. Та Настине хіба можна порівняти з їхнім, дівочим?
Тут, на етапі, коли вирок вже винесено, термін отримано, а до табору з його режимом ще не дісталися, дівчата почувалися вільніше, не так стереглися запроданців-сексотів, як у камері. То в тюрмі кожне слово, почуте вивідувачем, могло лягти рядком в обвинувачувальний вирок, кожне прізвище могло призвести до арешту цілої сім’ї. А тут, у вагоні, під стукіт коліс, часом виливалося відверте.
Настя Тарнавська вступила в ОУН у 14 років — зв’язковою до сотні «Чорного», що діяла у Пустомитівському районі на Львівщині. Отримала псевдо — «Калина». Дівча не привертало до себе уваги — бігало собі, носило «грипси», маленькі записочки-повідомлення. Тоді, на її дитячий розум, це здавалося їй чимось на кшталт гри у хованки — німці, вороги, і вони — герої, що борються за свободу батьківщини. Та й нічого серйозного їй тоді не довіряли — дитина ще. Минули роки, скінчилася війна, з нею скінчилося дитинство, почалися серйозні завдання, справжня боротьба, та вже з іншим, червоним окупантом, що прийшов на їхню землю, здавалося, навіки. У боротьбі гартувалися душі, та молодість несила відмінити наказом — прийшло кохання, а там — одруження. Отак зрадило її власне серце — хіба час на щастя у часи загальної біди?
— І що ж сталося? — розпитувала Катруся, майже притуливши вухо до губів Настуні, щоб жодне слово не долинуло до чужого слуху. — Зрада?
Настуня не відповіла. Лиш заплющила очі, ствердивши.
Знайшовся зрадник. Не зглянувся ані над молодістю, ані над красою, ні над коханням, ні над майбутнім життям, що вже визрівало у лоні молодої жінки. Миколу вбили ще під час арешту, живим не здався. А в Настуні під час обшуку знайшли в кишені тризуб.
— Што ето? — спитали.
— Це — наш український знак.
— Ну, так насі ево да самой смерті!
Розжарили тризуб на вогні і випекли на чолі жінки.
В тюрмі катували, наче змагаючись у вигадливості. Дуже дратувало слідчих, що Микола пішов і забрав із собою таємниці повстанців. Намагалися випитати їх у Насті. Та вона мовчала, не видала своїх. її запекле «Нічого не знаю» доводило слідчих до сказу — били, намагаючись влучити у живіт, щоб «не прарасло бандеровскоє сємя!» Тільки його, отой животик, оту свою майбутню дитинку, єдине, що залишилося на світі після Миколи, і берегла Настя. Не обличчя, тавроване тризубом, не голову — тільки дитя затуляла руками, щоб не влучив солдатський чобіт. І вберегла. Доносила. Народила просто на холодній бетонній підлозі камери. Притулила дівчинку до грудей, назвала ніжно Наталею. Бідолашне дитя не знаходило у материнських грудях молока — звідки йому взятися? Голодна, скатована, знекровлена — ото вона, українська мадонна з дитям на руках... За кілька днів дитину забрали. Сказали — віддадуть тітці, бо Настя росла сиротою. Згодом виявилося — у дитбудинок. Як не молила родина віддати дитинча, сказали — дітей ворогів народу повинна виховувати справжня мати — радянська держава. Тільки вона зможе виховати їх гідними громадянами, виправити помилки батьків.
Це відібрало у Насті останні сили. Немов чайка за чаєнятком, квилила вона мовчки за дитям удень і в безсонні ночі, мордувалася безгучно, щоб навіть стогоном не видати ворогові, якої муки зазнає.
