Лицарі любові і надії - Леся Романчук

— Та що ж поганого вам партія зробила? Ну, є, звичайно, окремі перегиби на місцях, через які страждають люди, але ж партія? — ще не до кінця переборов Микола Петрович свою свідомість комуніста. — Це ж наша з вами партія, наша батьківщина, вона дала нам нове життя, освіту, наша армія захистила вас від німців. Якби не радянська армія — сиділи б ви, бандерівці, під німецькою окупацією! А ми вас звільнили!

— Звільнили? Дякуємо за таке звільнення! — зашипів Степан. — Бач, які ми вільні! Можемо вільно їхати аж на Колиму! Всю нашу гімназію вже вивезли, нікого не залишилося.

— Хлопці, ви тихіше... — пожалів хлопчаків досвідчений табірник. — У вагоні ж сексоти їдуть.

— Ні, у нас таких немає! Наші люди не такі! — не повірив Роман.

— Ех, хлопче, який ти ще наївний... Нічого не тямиш... При кожному ешелоні їде особіст. І кожен з них має своїх людей у кожному вагоні — своїх «секретних сотрудніків». Сидять, слухають, хто про що говорить. А потім — глянь, ще до табору не доїхав, а вже новий строк...

— Не може бути! — обурився Роман.

— Діти-діти... — показав довгі, розхитані цингою зуби, що стирчали в усі боки і висувалися наперед, як у коня, Заліва-нов. — Посидиш з людиною — дізнаєшся, яка вона насправді. Тут кожен за себе. Ніхто тобі безкоштовно нічого не зробить. Якщо обіцяють, а взамін нічого не просять — знай, це підстава, це тобі лаштують пастку. Тут закон — тайга. Підете на зону — побачите справжню Колиму. З урками познайомитеся. Це у вас тут поки що таке товариство — всі свої. А пересилка вам покаже, хто господар тайги, — блатні. З ними можна тільки по-вовчому. Це не люди.

— Не може такого бути, щоб у людині не залишилося нічого людського! — не дуже переконано спробував заспокоїти себе самого Роман.

— Може. У них свій світ, свої закони — понятія. Розуміють тільки силу.

— То що ж. нікому не вірити?

— Вірити можна тільки собі. Навіть кращому другові не вір. Справжній голод робить з людини звіра. Це на волі, в теплі, на маминому супчику можна розповідати казки про благородних лицарів. А тут за пайку хліба продадуть кого хочеш. А за шматочок масла завбільшки як сірникова головка — брат продасть брата.

— Ми не такі, правда, Степане? — Роман потиснув руку друга. — Ми — інші, ми не зраджуємо своїх! «Буду гідним побратимом у бою та в бойовому житті всім своїм товаришам по зброї» — так сказано у нашій присязі!

— Ех, романтики... Вчити вас іще та вчити... Це ж, мабуть, і мій син зараз вашого віку, — ледве стримав зітхання. — Я теж вчив його честі, порядності. А вас вчу — як вижити. Вижити. Вижити! За будь-яку ціну!

— За яку? — перепитав Роман. — Що це значить — за будь-яку? Ціною зради, ціною смерті своїх товаришів? Такого життя мені не треба!

— Хіба я сказав «ціною зради»? Ні, сину, це не так. Людиною треба залишатися всюди. І в тюрмі також. Але вижити треба. Вижити.

«Я виживу. Я неодмінно виживу. Я — останній Смерека-нич!» — згадував батькові слова Роман.

— Вижити. І не втратити людського обличчя, людської душі. Зрозуміти, що у наших нещастях винні окремі люди. А партія — не винна, батьківщина — не винна! І батьківщину не можна ненавидіти.

— Не можна. А ми її, Україну, — любимо понад усе. І за неї готові на смерть. Але ж батьківщини у нас різні, пане Миколо, — шепотів Степан, у запалі суперечки не дуже допильновуючи, що цей шепіт можуть почути чужі, ворожі вуха. — Ваша батьківщина — Радянський Союз. А наша — Україна.

— Та про що ви, хлопці! Це тепер — одна держава! І Україна — всього лише частинка нашої неозорої батьківщини!

— Таки правда — неозорої, — пробурчав Роман. — Ідемо-їдемо, а їй ні кінця, ні краю. Мабуть, багато людей треба, щоб дати раду з таким господарством. От нас і везуть. Скоріш би вже! Набридло — вагон, нари...

— Ех, діти-діти! — знову зітхнув досвідчений табірник. — Скоро вам ця теплушка здасться раєм, найкращим місцем із усіх! І холоду ви тут справжнього не знаєте, і на роботу не ганяють...

— Все одно набридло, хай би вже...

Яким би недосяжним не здавався край землі, яким неозорим не був нерушимий союз, якими далекими Владивосток і Хабаровськ — криваво-червоний вагон таки дістався отого краю суші. Далі — вода. Ще далі — Сахалін, а там, за Охотським морем — Магадан, столиця колимського краю як співалося у пісні, яку любив мугикати Микола Петрович.

— Вихаді! — кричали конвойні.

Хлопці збирали своє манаття. Здавалося так трохи цих привезених з дому, заношених, але ще цілком добрих, придатних домашніх речей, а як візьмешся пакувати — клунок виходить.

Не обійшлося без травми. Відвиклі від фізичних вправ після майже непорушного сидіння у вагоні, в’язні незграбно стрибали з високого вагона, який ще й стояв на крутому насипі.

— А мать твою! — скотився Дмитро Тищенко.

— Встать! Вставай немедленно! — товк його прикладом по спині конвойний. Товк, щоправда, без особливого натхнення, бо цей добре знайомий за час етапу зек не виглядав на порушника дисципліни. Скоріш за все, щось із ногою.

— Нога! Нога, зламав, мабуть! — стогнав Тищенко.

— От вашу мать! — вилаявся начальник конвою, що вже прибіг на місце події. — Лікар в етапі є?

— Є! — відгукнувся Роман, не чекаючи, коли знайдуть справжнього лікаря. — Зараз подивлюся. Хай покаже ногу.

Тищенко розмотав портянку. Для