Лицарі любові і надії - Леся Романчук

Має за що каратися. Любила. Допомагала. Підтримувала. Пестила донечку... Донечка... Дитя... Плече, до якого ще якісь хвилі тому пригорталася голівка, що пахла пташиним дитячим духом, боліло не від удару прикладом — від порожнечі. Віддала донечку сестрі. Але ж і сестри бувають різними. Сестра заміжня за офіцером. Чого вони навчать дитину без матері? Хіба доглянуть так, як рідна мати? Хіба так любитимуть? Чи розмовлятимуть українською, чи не виховають по-своєму?

— Ходімо. Поведу до сестри, — зронила, мов подарувала.

— Ну, так-то оно лучше! — зраділи солдати, яким набридло, стікаючи потом, водити жінку вулицями і чекати, що якесь дитя кинеться назустріч і залементує «Мамо!».

Босі ноги, збиті вже до крові, міряли кілометри вулиць тепер уже майже бігцем — хай там як, а дитина буде з матір’ю!

Хата. Сестра з переляканим лицем. Діти.

— Ну, катороє твойо?

Дитинчата поховалися за спину матері.

— Скажи, де Галюся?

— Господи, та куди ж ти з нею? — заламала руки сестра.

— Куди чоловік — туди й жінка. Куди батьки — туди й дитя. Така, видно, доля... Знали, що чекає. Що буде мені — те й моїй дитині. Якщо загинемо — то хоч разом.

— Віронько, сестричко, та на кого ж... — заквилила.

— Ну, баби, хватіт! Некогда нам! Куда девчонку дела? — солдат замахнувся прикладом на сестру. — А не скажеш — ми адну із етіх, тваіх, пріхватім, нам главное, штоби счьот сашолся! — і зареготав по-диявольськи, не зауважуючи перста Божого над своєю безбожною головою.

Рушили далі — до далеких родичів, куди віддали Галю, поки все не втрясеться.

Хата. Люди за столом. Дорослі, діти. Від запаху свіжого борщу закрутилася голова...

— Ну, прізнавайтєсь, куда девчонку дєлі? Бандеровци чьор-тови...

І враз дитяче — «Мамо!»

В кутку, біля помийного відра, вона, Галюся. Зціпило зубки, стиснуло кулачки, оченята сухі й червоні — затяте. У батька.

Марно ховати, марно питати — вирвалася б із будь-якого сховку. До мами, до мами!

А мама тільки й змогла, що опуститися на коліна — і пригорнути мало навіки не втрачене дитя нічим...

— Да развяжи бабе рукі, нікуда она теперь не денется! — милостиво скомандував старший. — Ну, пашлі...

— Та воно, може, й на краще, коли дитина з мамою, — звільна зітхнув господар, знову узявшись за ложку, яку впустив у миску з першого переляку. — Намучилися б ми з нею — вовкувате якесь, ні слова, ні сльози...

— Ти би, мужик, не болтал, чего не надо, а велел своей бабе собрать харчей в дорогу дітю. Чай, путь неблізкій, — зітхнув літній сержант, згадавши, мабуть, свою власну бабу, свій стіл, свій борщ... Чи, мабуть, щі? — Дагадалась би хоть малака дітю наліть, ребятьонку, поді, і плакать уже нечем... Тьху, радня хренова...

Галюся затято крутила голівкою, відмовляючись від молока з чужих рук, хоч губенята аж потріскали.

Обнявши дитину, Віра відчула, що тепер зможе пройти усі табори і Сибіри, до яких засуджена. І пройде, і перетерпить, і повернеться, бо в її отерплих, спухлих від мотузки руках тихенько схлипує після пережитого страху й розпачу маленьке, замурзане Майбутнє. Затяте вже змалечку. З укарбованим у гени болем. Уроджено горде. Неуклінне. Слабке, бо дівчинка. Сильне, бо українка.

Смеркало. Як же далеко іще до станції... Ноги не тримають... Руки звело, мов судомою. Не впала — опустилася в дорожній пил, знесилена.

— Ну, ти... Давай дітьо, панесу... — не витримав сержант.

— Галя піде нозями, — затялося маля.

Продибало кількадесят кроків...

— Да ми так і до утра не доберьомся! Пашевєлівайся, сука бандеровская! — нетерпеливився старший.

— Погодіте, не пугайте, дітьо все-такі... Ну, іді ко мне, детка... Не бойся, у дяді тоже єсть девочка... — простягнув руки сержант.

Дитя стрибнуло мамі на руки, обплело рученятами — не відірвати.

Нарешті — станція.

Знову перекличка.

— Паставіть рєбьонка! Стоять смірно, пусть прівикает!

— Вона не може, натомилася...

— Тут все могут! Смірно! Ісполнять!

— Так вона ж маленька...

— Малчать! Тут нет детей! Тут только врагі саветской власті! Смірна! Фамілія?

— Решетник, — шепоче натомлена мати.

— Ім’я?

— Віра.

— Фамілія? — це вже до маленького дитяти, що ледве тримається на ніжках.

— Ле...

— Скажи, як пишешся, доню, — підказує мати.

— Ле-шетник...

— Імя?

— Донечко, скажи, як називаєшся. Скажи, не мовчи...

— Імя? Імя!

— Доню, скажи, скажи, хто ти?

— Українка! — вимовляє дочка сотенного УПА.

І всі чують.

Поїзд рушив, несучи у череві на одну біду більше. Дівчата прислухалися, чи не долине дитячий плач із сусіднього вагону. Не почули.

Останні дні літньої спеки застали їх під Дніпропетровськом. Сонце смажило безжально, дах вагону розпікався, наче пательня, на верхніх нарах, куди вони з Катрусею забралися по молодості літ, бо ж не бабі Вірі дряпатися на верхотуру, дихати було нічим. Біля маленького, густо заґратованого вузького віконечка під стелею збиралася черга охочих ковтнути хоч трохи свіжого повітря.

З Дніпропетровська потяг рушив не на схід, а на північ.

— Не на Колиму, не на Колиму! — майже радісно заворушився вагон.

— Чого тішитеся? У них стільки місць для нашого брата приготовано, що й Колима раєм видасться! — знову скривилася Полетаева.

— Ну, не скажіть! Колима — таки найстрашніше місце.