Лицарі любові і надії - Леся Романчук

Дуся не могла заперечити.

— Але між собою ми не повинні забувати — боротьба триває!

— Наша боротьба скінчилася, Дусенько, — похитала головою Настя. — Нас замкнено, ми не можемо зробити більше, аніж те, що вже зробили.

— Ні, боротьба триває! І тут вони безсилі. Боротьба триває в наших серцях. Поки там живе український дух, українське слово, вони нічого з нами не вдіють! Мусять хіба винищити всіх!

— Ну, це вони вміють, — сумно глянула на свої руки, що складалися із самих кісточок, Орися. — Вони винищують нас — голодом, холодом, хворобами. Поглянь, що стало з тобою після катувань, Дусю. Тобі ж лише трохи за двадцять, а суглоби — як у столітньої бабусі. Хто з нас повернеться додому?

— Повернемося. Мусимо повернутися, — сухо відповіла Євдокія. — Повернемося і розповімо своїм дітям. Нічого вони з нами не вдіють!

— Ну, ви апять там о хлопцах? Нікак не уймьотесь!

— От бачите, дівчата, за кого вони нас мають! Хіба можуть вони уявити собі, яка сувора мораль, які суворі, навіть жорстокі закони панували в організації! Інакше не можна було, бо людська природа недосконала...

І Дуся пошепки розповіла, що трапилося з нею ще у війну, улітку 43-го.

Ледь не в кожному селі чи хуторі були так звані «постої» — хата, де повстанці могли при потребі переночувати, чи скоріш переднювати, поснідати чи повечеряти і рушати далі у своїх справах. Виконуючи наказ, Євдокія йшла до далекого села, ніч застала в дорозі. У хаті «постою» були лише господарі. В кімнаті для «гостей» — кілька ліжок. Стомлена довгою дорогою, Дуся швидко заснула. Опівночі у вікно постукали — підрайоновий Чернець повертався із завдання.

Коли всі знову поснули, Дуся відчула, як чиїсь руки знімають з неї ковдру:

— Лесю, який я щасливий, що бачу тебе! Я люблю тебе ще з того дня, як вперше зустрів! Ходи до мене, поцілуй...

«Леся» — було її псевдо. А як звали чоловіка на псевдо «Чернець», Дуся так ніколи й не дізналася.

— Не зачіпайте мене!

— Бо що? Бо закричиш?

Дуся розуміла, що кричати негоже, не можна, щоб господарі дізналися про негідний вчинок повстанця, та мусила якось рятуватися.

— Я вас не знаю, облиште мене!

— Даремно ти так, Лесю, ти ж молода й гарна, і я — молодий, а ми всі — смертники, може, ніколи й не спізнаємо, що таке кохання. Я ж тільки поцілую, не завдам тобі ні ганьби, ні шкоди, — гаряче шепотів Чернець, і руки його трусилися від бажання.

Дуся не боялася, знала, що він не вчинить жодного насильства, але вже й того, що сталося, було забагато. Вона натягла ковдру під саме підборіддя і зашепотіла:

— Негайно облиште мене, друже Чернець, бо я... я поскаржуся районовому!

Чернець підвівся і мовчки ліг на своє ліжко. Дуся до ранку не спала. Не могла зрозуміти, що спонукало Чернеця до такого зухвальства, почувалася ображеною, збезчещеною. І того ж дня написала доповідну провідникові на псевдо «Кобець».

Виконавши завдання, повернулася у своє село, зустріла подругу Лізу, на псевдо «Квітка», розповіла про пригоду. Ліза аж руки заламала:

— І ти про це написала? Навіщо, Лесю? Його буде тяжко покарано! За такі речі кара завжди жорстока! Адже він не зробив тобі нічого поганого! І не хотів зробити. Хіба любов — злочин?

— За законами організації — так! Стосунки між друзями повинні бути дружніми. Хай знає і дотримується наступного разу!

Досвідченіша Ліза тільки головою похитала.

Засумнівалася і Дуся, але що вдієш — грипс уже пішов своїми стежками-дорогами, не зупиниш.

Наприкінці серпня на зборі Юнацтва ОУН до Дусі підійшли:

— Ви є подруга Леся? Вас викликає провідник Кобець!

Дуся мовчки пішла до штабу. Хвилювалася, картала себе

за ту доповідну. Ото отримає Чернець на горіхи! Кобець був відомий своєю суворістю.

В кімнаті на неї вже чекали Кобець і Чернець. Чернець нервував, постійно сягав по тютюн, та не наважувався запалити.

— Подруго Лесю, прошу розповісти все, що відбулося тієї ночі. Нічого не додаючи, але нічого й не приховуючи.

Голос провідника, різкий, майже металевий, не віщував доброго.

Вислухавши розповідь, спитав:

— Чи так усе відбувалося, друже Чернець?

— Саме так, — на подив Дусі підтвердив, не спробувавши виправдовуватися, Чернець.

— Що змусило вас до такого вчинку?

— Холєрська кров, — блиснув чорними очима хлопець.

— Отже, ви визнаєте свою провину? — провідник підвівся з-за столу, нервово закрокував по кімнаті, рвучко повернувся до Чернеця, але голос залишився таким же рівним і металевим: — Друже Чернець, здайте зброю. Ви заслужили собі кару смерти.

Хлопець, мабуть, добре усвідомлював, заздалегідь знав, що його очікує, бо не виявив своїх почуттів нічим, тільки спробував запалити незапалену цигарку.

Дуся аж тепер зрозуміла, що накоїла своєю доповідною!

— Кару смерти? За що?

— За негідну поведінку!

— Але ж він не зробив нічого... Він тільки говорив...

— А що ви думали собі, подруго Лесю, коли писали доповідну? Що ми йому пальчиком накиваємо? Статут є статут! За образу жінки кара сувора — смерть!

Дуся ридала вже вголос і благала, щиро благала провідника зглянутися:

— Але ж Чернець — рішучий і відважний у бою, він стільки зробив для організації, чи можна якоїсь м’якшої кари?

— Якщо ви самі просите і щиро вибачаєте, то кару буде замінено. Чи знає ще хтось