Лицарі любові і надії - Леся Романчук

— Де вона, моя дівчинка? Вона ж така маленька, така беззахисна! Чи жива? Чи доглянута? Хоч би словечко, хоч би звісточку...

— Настуню, скоро приїдемо на місце, а там вже можна буде листуватися, отримаєш листа від рідних, напишуть, де вона, твоя донечка, — втішала як могла Катруся.

— Як подумаю, що моя дитина живе десь між чужими людьми, голодна, недоглянута, не чує нашої мови, аж серце зупиняється!

— Звісно, не чує, — докинула Дуся. — Вони навмисне не віддали дитинку родині, забрали, щоб виховати собі отаких яничарів, які не пам’ятатимуть своїх батьків, не знатимуть мови, ненавидітимуть все українське. І нашу боротьбу...

— Слухайте ви, замовкніть там із вашою боротьбою! Це через вас мусять страждати невинні люди! — розплакалась удесяте за цей день Любочка з нижніх нар. — Хай би собі була радянська влада — гуманна, справедлива... і це... як її... человечна!

— Ага, гуманна! Ото й видно, яка гуманна — ні за що, ні про що, без вини і доказів везуть тебе на дику північ. Та ще й без квитка, безкоштовно! — гірко усміхнулася Дуся. Навіть тут, у телячому вагоні, який віз їх у далекі краї, вона не змирилася з тим, що їхня боротьба марна і війна програна. Вона вірила, вірила...

— Облиш її, Дусю, — погладила руку нової подруги Орися. — Це наша гімназійна подруга Любочка.

— Оце такі вчилися в гімназії? І не винесли звідти ані крихти українського духу? — чорні, немов вуглинки, очі Дусі-Євдокії спалахнули стримуваним, схованим глибоко вогнем, який не змогла погасити ні катівня, ота страшна, відома своєю жорстокістю Крем’янецька тюрма, ні голод етапу, який не згасить холод тундри і роки рабської праці та знущань.

— Різні люди живуть на світі, — заспокоювала Орися. — Одним — тільки б у теплі і в добрі, а більше нічого й не треба, а іншим, щоб дихати, потрібне повітря свободи. Любочка така. Вона ніколи ні в що не втручалася, жила собі, як рослинка, — для дому, для сім’ї, обходила нас десятою дорогою, а бачиш — ніхто на це не зважає. Нам легше, ми хоч знаємо, за що нас везуть. А таким, безвинним, ще гірше.

— Правда твоя, ми знаємо, за що нам ці терпіння. І вони знають, — показала очима у бік монахинь, які саме колінкували на вечірній молитві. — їм ці терпіння навіть солодкі, бо що є обітниця без випробувань? Ми теж давали обітницю — здобути українську державу або згинути в боротьбі за неї.

— Згинути було легше, Дусю, — зітхнула Настуня. — От мій Микола, царство йому небесне, — одна куля — і немає. Він тепер у раю. З янголами. А ми на землі мусимо катуватися — за нього, за дитинку, за землю нашу сплюндровану, за віру, за мову... А свободи так і не здобули...

— То ти вважаєш нашу боротьбу марною? — посуворішала Дуся. Навіть тут, у вагоні, після всіх катувань, вона залишалася такою ж непримиренною, якою була в організації — не мирилася з найменшим проявом слабкодухості і зневіри.

— Куди нам проти такої сили? Хіба не бачиш, скільки їх? Супроти якої величезної країни ми піднялися? їдемо-їдемо, а їй ні кінця, ні краю... Скільки у них солдатів — мільйонне військо! І всі проти нас, усі нас ненавидять і не розуміють. «Бандерівці» — наче найстрашніше тавро, наче лайка... А ми ж були не проти них, ми тільки хотіли жити на своїй землі за нашими звичаями! Не ми приїхали запроваджувати їм свої закони, свою мову, свої тюрми, а вони до нас! Ми ж тільки не хотіли неволі! Та хіба можна їх перемогти? — Настуня, зне-можена хворобою, захиталася у своїй вірі.

— А наші хлопці й досі продовжують боротьбу! Невже ти гадаєш, що після нашого з тобою арешту справа зупинилася? На наше місце підростають інші, всіх не посадять і не перестріляють! Краще смерть, ніж неволя! — суворо прошепотіла Євдокія і відвернулася, бо староста вагону вже підозріло придивлялася до їхньої компанії, що занадто енергійно жестикулювала.

— Ей ви там, потіше! Всьо про хлопцев своіх вспомінаєтє? А і то правда, єсть про што вспомніть! Хорошо, нєбось, в лєсу-то с парнямі забавлятся било? — Єлєна Возчікова, заарештована за «легкою» побутовою статтею, як і більшість росіян, вважала боротьбу повстанської армії чимось несерйозним — забавками хлопців і дівчат.

Дуся вже набрала повітря, щоб гідно відповісти, але Орися випередила. Боялася, що Дуся з її прямотою наживе собі ворога. А в зоні кожен ворог — страшний, часом звичайна сварка зі злопам’ятною бабою може коштувати життя.

— А кого ж нам згадувати, як не своїх хлопців, Лено? Хіба у тебе не було милого?

— Ой, било-било, дєвочкі. Да сплило... Не дождьотся он меня, чует душа...

— Чому ж ні? У тебе всього п’ять років, не зоглянешся, як минуть... А там, може, амністія... — підтримала Катруся, аби тільки відвести розмову убік від небезпечної теми.

Єлєна зітхнула і подалася до своїх нар, близенько від пічки, за правом старости.

Дуся повернулася до Орисі.

— Не думала я, що ви, дівчата, так легковажите нашою справою! Ви  повинні були твердо наполягти...

— На чому, Дусю? — сумно посміхнулася Орися. — На чому наполягти? Розповісти їй про нашу організацію, її засади, мету, про сувору дисципліну, про конспірацію, про наші псевда, про те, як суворо карався кожен прояв легкодухості та легковажного ставлення до товаришів? Про те, що навіть ми з Романом, зустрічаючись на наших зібраннях, не мали права назвати одне одного по іменах, а лиш на псевдо, не могли навіть руки одне одного торкнутися! А поцілунок — лише після шлюбу!

Настуня з розумінням підтримала:

— Сто разів були праві провідники,