Лицарі любові і надії - Леся Романчук

— А звідки повертаються? Всюди смерть, всюди, — пророчила Полетаева.

— Та перестаньте ви каркати, пані Тетяно, скільки можна! — без особливого роздратування, просто за звичкою, зітхнула пані Рузя. — Чого ви нас лякаєте? Ми й так налякані. Якось воно та й буде, Господь милосердний.

— Бога нет! — перейшла на російську і знову продовжувала свої функції Касандри Тетяна Анатоліївна. — Вот ви молітесь без конца, а почему он вас не спасает?

Пані Рузя розпочала свою щоденну суперечку з безбожницею Полетаевою, суперечку без зла, просто аби згаяти час у розмові. Ці жінки, зовсім протилежні за поглядами, вихованням, походженням, життєвим досвідом, чомусь знайшли спільну мову і порозумілися в головному — в усвідомленні себе жертвами одного ненаситного Молоха, перед яким вони однаково беззахисні, тому й мусять триматися купи, рятувати одна одну скількимога.

Полетаева бурчала, пророчила, лякала, але й застерігала:

— Дівчатка, не їжте отого їхнього оселедця, і бережіть воду. З водою на етапі погано, не дають людям води, сволочі, а від «рибкіного супчику» так пити хочеться... Хоч який воно супчик? Так, риба хвіст пополоскала...

Орися й сама зрозуміла, що того смердючого «рибкіного супчику» й до рота не візьме, перебивалася на домашніх запасах, розуміючи, звісно, що як не економ, як не намагайся розтягнути на довше мамині передачі, настане день, коли справжній, невблаганний голод стисне у кулаку шлунок і змусить їсти все, що видається їстівним.

Маршрут етапу, химерний, дивний, залежав не від географії і примітивних понять древніх про те, що найкоротша віддаль між двома точками, як відомо — пряма. Десь угорі, де вершилася доля нещасних, вважалося, що чим гірше — тим краще. Довше їхатимуть — сумирніші приїдуть. І крутилися вагони зигзагами по Україні, набиваючи вагонні пуза живим і стражденним аж поза зав’язку. І всюди, всюди, в кожнісінькому місті чи містечку, знаходилися «вороги народу» — чоловіки, жінки, і зовсім маленькі «вороженята»...

У цьому маленькому містечку поїзд зупинився чомусь довше. Формували етап. Крики конвою, оглушливий гавкіт — собачий і людський, стогін, скрежет зубовний, плач, вигуки прощання й розпачу. Забирали, мабуть, іще свіжих — тих, що не наридалися по камерах, не накричалися, не отупіли.

— Поглянь, Орисю... Господи, та що ж це воно? Зовсім Бога не бояться... Забирають разом з дитиною?

Орися перебралася до віконця. Справді, висока ставна жінка у вишиванці, чомусь боса, тримала на руках дитя! Зовсім маленьку ще дівчинку. Скільки їй — два, три рочки? Дитя, мабуть, вже не мало сили плакати, вчепилося за матір і затихло.

— А етап не тюремний, дівчата, — зауважила зі знанням справи Полетаева.

— Вивозять... Сім’ями вивозять... Старі, малі... Всіх гребуть, щоб і духу українського на Україні не лишилось... — зітхнула пані Рузя.

Поїзд стояв не на станції, а, як належало, десь за пакгаузами, в глибині, подалі від людських очей, та хіба ж сховаєш від родичів та близьких звістку, що ріже по живому — вивозять, вивозять, не побачимося ніколи!

На відміну від мертвої тиші тюремного етапу, тут вирувало людське море — натовп родичів з клунками й клуночками намагався прорватися крізь кордон солдатів, попрощатися, передати в далеку дорогу бодай щось.

Погляд Орисі був прикутий до жінки з дитиною. Вона не ридала, не простягала рук до родини в останньому «прощавай!», тримала обіруч дитя, наче приколисуючи. її світ, її сім’я, мабуть, зосередилася отут, в крихітному тільці, в русявій голівоньці, в брудненьких рученятах...

— Хлопці, солдатики, та що ж ви, не люди? Передайте бодай черевики, та куди ж вона боса поїде! Та хоч хустку передайте, щоб дитя загорнути!

— Хлопці, та хіба ж вас не мати годувала! Майте жаль бодай до дитяти невинного! — благали жінки, простягаючи з горем назбирані передачі через солдатський кордон.

— Ладно, — махнув рукою офіцер, — пускай передадут свою жратву. Меньше в дороге подохнет, меньше возни! Пропустите!

Солдати розступилися. І за мить все змішалося — ті, хто прощається, ті, кого вивозять, речі, клунки, останні обійми, ридання, що рвалися важким хором з кожних грудей.

— Орисю, поглянь, — смикнула за рукав подругу Катерина. — Поглянь, вони забрали дитину!

Й насправді, у метушні якась жінка, дуже подібна на матір дівчинки, чи не сестра, забрала дитя, накрила хусткою, поцілувала на прощання і... зникла в натовпі, наче й не було.

— Орисю, яка молодчина! Забрала дитя! Слава Богу! Уяви собі, як воно з дитиною на етапі...

Орислава перехрестила услід жінку, що останньої миті вихопила з лабет смерті невинне дитя.

Та ненаситну утробу не вгамуєш. Вислизнути, утекти, зникнути?

Родичів відтиснули прикладами. Галас затих.

Перекличка.

— Решетник Віра!

— Я! — відгукнулася жінка вже без дитини.

— Решетник Галина!

Мовчання.

Офіцер тричі вигукнув ім’я, аж поки збагнув, що це ім’я дитини, дівчинки...

— Ах ви, бандеровскіє сукі!

На голову і плечі жінки посипалися удари. Вишиванка збагрянилася червоним узором на спині.

— Каму атдала рєбьонка? Гаварі!

— Таваріщ старший лейтенант, тут какая-то к ней подходіла, — замолював гріх недогляду сержант із собакою. — Может, єй?

— Прашляпіл, тваю мать... Беріте вот ету, — від штурхана жінка заточилася, — і без щенка не возвращатся! Ну, ти... как тебя? Каму атдала девчонку?

Ані слова.

— Каму атдала?

Ані слова.

Руки зв’язали за спиною. Повели.

...Вона ішла, оточена конвоєм, наче почесною вартою — один солдат із собакою спереду, другий — ззаду, двоє — обабіч, ішла вулицями рідного міста, немов злочинниця, і не соромилася поглядів. Вона й справді злочинно горда. Дружина