Щира шахрайка - Емілі Локхарт

— Ханука зараз. Іммі не поїхала додому. Можливо, вона вирушила до Мумбаї. Я не впевнена.

— Добре. Тоді підходь, якщо ти в місті.

— До змій?

— Ага. Боже, мені нудно. Ти далеко?

— У мене…

— Не кажи, що в тебе є справи. Ми й далі писатимемо Іммі та змусимо її повернутися до нас. Вона має телефонний зв’язок у Мумбаї? Якщо ні, можемо надіслати імейли. Приїжджай і знайди мене на виставці, — сказала Брук. — Тобі треба записатись. Я надішлю тобі номер.

* * *

Джул хотіла побачити геть усе на світі. Вона ще не була в Академії наук. До того ж вона прагнула з’ясувати, що було відомо Брук про життя Імоджен після Віньярда. Отже, вона застрибнула в таксі.

Академія являла собою музей природничої історії, повний кісток динозаврів й опудал.

— Мені призначено зустріч о другій, — сказала Джул чоловікові за стійкою біля виставки герпетології.

— Посвідчення, будь ласка.

Джул надала йому посвідчення з коледжу, і він пропустив її.

— У нас понад триста тисяч екземплярів зі ста шістдесяти шести країн, — сповістив охоронець. — Гарного дня.

Колекція розміщувалась у кількох кімнатах. Атмосфера була наполовину як у бібліотеці, а почасти — як у сховищі. На полицях стояли скляні пляшки із законсервованими тваринами: зміями, ящірками, жабами й багатьма істотами, яких Джул не могла визначити. Всі вони були ретельно промарковані.

Джул знала, що Брук чекає на неї, але не надіслала смс про те, що вже приїхала. Натомість вона неквапно походжала проходами, щоб її кроків не було чути.

Вона фіксувала більшість назв тварин, яких роздивлялася. Xenopus leivis, шпоркова жаба гладенька. Crotalus cerastes, гримучник рогатий. Crotalus ruber, гримучник червоний. Вона запам’ятовувала імена гадюк, саламандр, рідкісних жаб, крихітних змій, які водилися лише на далеких островах.

Гадюки, скручені кільцями, застигли в брудному розчині. Джул торкалася рукою їхніх отруйних пащ, відчуваючи, як страх пронизує її.

Вона повернула за ріг і побачила Брук, котра сиділа на підлозі в проході, дивлячись на здорову жовту жабу на нижній полиці.

— Ти їхала цілу вічність, — мовила Брук.

— Я запала на змій, — відповіла Джул. — Вони такі могутні.

— Вони не могутні. Вони мертві, — сказала Брук. — Вони типу згорнулися кільцем у пляшці, і ніхто їх не любить. Боже, хіба це не гнітить, коли після твоєї смерті родичі типу консервують тебе у формальдегіді й тримають у величезній банці?

— Усередині них є отрута, — вела далі Джул, досі говорячи про гадюк. — Деякі з них можуть убити тварину, в тридцять разів більшу розміром за них. Хіба тобі не здається, що це дивовижне відчуття — мати таку зброю всередині себе?

— Вони до біса потворні, — відказала Брук. — Це того не варте. Байдуже. Я втомилася від повзучих гадів. Ходімо по еспресо.

У буфеті подавали крихітні кухлики з дуже гіркою кавою й італійським джелато[35]. Брук порадила Джул замовити ванільне, і вони вилили еспресо поверх своїх порцій із морозивом.

— Воно якось називається, — сказала Брук, — але я не звернула на це увагу, коли ми були в Італії. Ми замовляли його в маленькому ресторанчику на якійсь площі. Моя мати постійно намагалася розповісти мені історію площі, а батько був типу: «Нумо практикувати твою італійську!» Але ми з сестрою нудилися. Протягом усієї поїздки ми закочували очі, але тоді — і це траплялося майже щоразу — приносили їжу, і ми одразу такі — ням-ням-ням. Ти була в Італії? У них паста на такому рівні, ти навіть не заціниш, повір мені. Вона, мабуть, незаконна.

Брук підняла чашу й випила залишки еспресо.

— Я їду до тебе на вечерю, — оголосила вона.

Вони досі так і не заговорили про Імоджен, отож Джул погодилася.

* * *

Вони купили сосиски, пасту й томатний соус. У Брук була пляшка вина в багажнику. Приїхавши до квартири, Джул перегорнула стос із поштою догори дриґом і сунула до ящика. Поки Брук роззиралася навкруги, Джул заховала свій гаманець.

— Круте місце, — Брук провела пальцями по подушках у формі їжаків і скляночках із мармуровими камінцями та штучними діамантами. Вона роздивлялася скатертину, оздоблену візерунками, червоні кухонні шафки, декоративні статуетки й книжки, що належали колишньому мешканцеві квартири. Потім вона відчинила шафу й наповнила каструлю водою для пасти.

— Тобі потрібна різдвяна ялинка, — сказала вона. — Чекай, ти єврейка? Ні, ти не єврейка.

— Я взагалі ніщо.

— Усі є кимось.

— Ні.

— Не будь дивною, Джул. От я, наприклад, пенсільванська німкеня з маминого боку й ірландська католичка та кубинка з боку тата. Це означає не те, що я християнка, а те, що я мушу їхати додому напередодні Різдва й прикидатися, нібито мене цікавить всенічна[36].

— Я не святкую, — Джул хотілося, щоб Брук не тиснула. У неї не було відповіді. Вона не мала жодного міфу, який перегукувався б із первісною героїчною історією.

— Що ж, це до чортів сумно, — промовила Брук, відкорковуючи пляшку вина. — Розказуй мені, де Іммі.

— Ми з нею приїхали сюди, — відповіла Джул. — Але лише на тиждень. Потім вона сказала мені, що їде до Парижа, попрощалася, а пізніше написала, що Париж таке саме звичайнісіньке місто, як і Нью-Йорк, а натомість вона збиралася до Мумбаї. Або до Каїра.

— Знаю, що вона не поїхала додому, бо її мама знову надіслала мені імейл, — сказала Брук. — О, і я знаю, що вона покинула Форреста. Вона написала, що він вив, наче смугаста сумна кішка, а їй полегшало, щойно вона позбулася його. Проте всієї картини вона мені не змалювала. Вона розмовляла з тобою про прибиральника?

Це була саме та розмова, яка так потрібна була Джул, але вона розуміла, що просуватися слід поступово й обережно.

— Трохи. А що вона сказала тобі?

— Вона зателефонувала мені наступного дня після того, як я поїхала з Віньярда, і сповістила, що то була повністю її провина й вона тікає до Пуерто-Рико з тобою, бо хоче відірватися та відпочити, — відповіла Брук.

— Ми не були в Пуерто-Рико, — сказала Джул. — Ми приїхали сюди.

— Мене просто бісить, яка вона потайлива, — вела далі Брук. — Я люблю її, але вона завжди хоче бути типу неконтрольованою і загадковою. Це так дратує.

Тоді Джул відчула необхідність захистити Імоджен.

— Вона намагається бути вірною собі, а не увесь час догоджати іншим, — мовила вона.

— Ну, насправді, я була б не проти, якби вона спробувала трохи завзятіше догоджати людям, — відказала Брук. — Узагалі-то вона могла б і до біса завзятіше.

Брук підійшла до телевізора, ніби це було її останнє слово з