Щира шахрайка - Емілі Локхарт

— Міст, — сказала Джул, — подивися, — він бовванів над ними, помаранчевий і величний.

— Людям подобається вбивати себе на цьому мосту, — пробурмотіла Брук, ледве ворушачи язиком.

— Що?

— Це другий за популярністю міст для самогубств у світі, — сказала Брук. — Я десь таке читала.

— А який на першому місці?

— Міст на річці Янцзи. Не згадаю назву. Я читаю про такі речі, — відказала Брук. — Людям здається, що зістрибнути з моста — це поетично. Ось чому вони це роблять. Тимчасом як, скажімо, накласти на себе руки, спливши кров’ю у ванній — це просто брудно. Що треба вдягнути, аби спливти кров’ю у ванній?

— Нічого не треба вдягати.

— Звідки ти знаєш?

— Просто знаю, — Джул шкодувала, що привернула увагу Брук до цієї теми.

— Не хочу, щоб люди бачили мене голою, коли я помру! — заволала Брук у повітря під «Золотими Воротами». — Але я також не хочу вдягатися, щоб лягти у ванну! Це дуже незручно!

Джул ігнорувала її.

— У будь-якому разі зараз тут будують огорожу, тому люди не зможуть стрибати, — вела далі Брук. — Тут, на Золотих Воротах.

Вони мовчки виїхали з моста і повернули до парку.

Зрештою Брук додала:

— Мені не варто було цього казати. Я не хочу підкидати тобі ідею.

— У мене немає такої думки.

— Не вбивай себе, — попросила Брук.

— Я й не вбиваю себе.

— Я зараз твоя подруга, так? Ти ненормальна.

Джул не відповіла.

— Я виросла поруч із нормальними, цілеспрямованими людьми, — провадила Брук. — Ми в моїй родині завжди поводилися нормально цілісінькими днями. Аж так нормально, що мені хотілося видрати собі очі. Тож я типу експерт. А ти? Ти ненормальна. Я кажу лише: тобі слід подумати про те, щоб дістати допомогу.

— Ти гадаєш, що у нормальних людей є чортова купа грошей.

— Ні, я так не думаю. Вівіан Абромовіц учиться на повній стипендії у Вассарі, а вона нормальна, ця відьма.

— Гадаєш, це нормально — постійно отримувати те, що бажаєш, — вела далі Джул. — Щоб усе було легко і просто. Але це не так. Більшість людей не одержують того, чого хочуть, знаєш, ніколи. Перед ними зачинені двері. Їм треба весь час боротися. Вони не живуть у твоїй чарівній країні двомісних автівок, ідеальних зубів, подорожей до Італії й одягу з хутра.

— Ось, — сказала Брук, — ти і підтвердила мою думку.

— Яким чином?

— Навіть говорити такі речі — ненормально. Ти повернулася в життя Іммі після багатьох років відсутності, за кілька днів ти переїхала до її будинку. Ти позичаєш в неї речі, плаваєш у її басейні й дозволяєш їй сплачувати твої зачіски. Ти вступила до довбаного Стенфорду і — о, ні — втратила стипендію, але не вдавай, ніби ти одна з чортових дев’яносто дев’яти відсотків. Ніхто не зачиняє перед тобою двері, Джул. До того ж ніхто не носить хутро, позаяк — агов! — це навіть неетично. Маю на увазі, можливо, чиясь бабуся вдягла б, але не звичайна людина. І я ніколи не дорікала тобі твоїми зубами. Господи! Тобі слід навчитися розслаблятись і бути людиною, якщо хочеш мати справжніх друзів, а не тільки тих, хто терпить тебе.

Решту подорожі вони їхали мовчки.

* * *

Вони припаркувались, і Джул дістала наплічник. Вона витягла з кишені джинсів рукавички та вдягла їх.

— Залишмо наші мобільні в багажнику, — запропонувала вона.

Брук протягом хвилини дивилася на неї, а потім, ковтаючи слова, сказала:

— Так, чудово, наблизимося до природи.

Вони замкнули телефони, і Джул поклала ключі від автівки до кишені. Вони підвели погляди, вивчаючи знак на стоянці. Пішохідні стежки були позначені кількома кольорами.

— Ходімо до оглядового майданчика, — мовила Джул, вказуючи на стежку, розмічену синім кольором. — Я була тут раніше.

— Байдуже, — відповіла Брук.

Це була прогулянка завдовжки в чотири милі[30] в обидва кінці. Парк був майже порожній через холод і різдвяну пору, лише кілька сімей поверталися назад, оскільки день уже добігав кінця. Втомлені діти скиглили, або їх несли на руках. Коли Брук із Джул почали сходити вгору, стежка була порожньою.

Джул відчула, як її пульс прискорюється. Вона йшла першою.

— Тобі небайдужа Імоджен, — сказала Брук, порушуючи тишу. — Не думай, що це робить тебе особливою. Імоджен небайдужа усім.

— Вона моя найкраща подруга. Це не те саме, що бути небайдужою, — відповіла Джул.

— Вона нічия найкраща подруга. Вона — та, що розбиває серця.

— Не злись на неї. Тебе просто бісить, що вона тобі не написала.

— Вона мені написала. Справа не в цьому, — заговорила Брук. — Слухай. Коли ми познайомилися на першому курсі, Іммі постійно була у моїй кімнаті в гуртожитку: вранці, коли приносила мені лате перед заняттями; коли тягла мене на перегляд фільмів, які показував факультет кінематографії; коли хотіла позичити сережки; коли приносила мені крекери «Goldfish», бо знала, що я їх обожнюю.

Джул нічого не сказала.

Іммі витягувала її в кіно. Іммі купляла їй шоколад. Іммі приносила їй каву в ліжко, коли вони мешкали разом.

Брук вела далі:

— Вона приходила щовівторка та щочетверга, тому що у нас зранку були заняття з італійської. І спочатку я навіть не прокидалася. Їй доводилося чекати, поки я вдягнуся. Моя сусідка по кімнаті бісилася через те, що Іммі приходила рано, тому я почала налаштовувати будильник на телефоні. Я прокидалась і ставала біля дверей, перш ніж прийде Імоджен.

І ось одного разу вона не прийшла. Думаю, це було на початку листопада. І знаєш що? Після цього вона більше не приходила. Вона ніколи більше не приносила мені лате і не тягла в кіно. Вона переключилася на Вівіан Абромовіц. І знаєш що? Я могла б поводитись як маленька, Джул. Я могла б розсердитися й поводитися типу: о, яка я нещасна, у тебе не може бути двох найліпших подруг, пхинь-пхинь. Але я цього не зробила. Я була чемною з ними обома. Ми були друзями. І це було прекрасно.

— Добре.

Джул ненавиділа цю історію. Також вона ненавиділа себе за те, що раніше не зрозуміла: причиною, з якої Вівіан і Брук не любили одна одну, була, власне, Імоджен.

Брук розповідала:

— Я кажу про те, що Імоджен також розбила маленьке серце Вівіан. Пізніше. І серце Ісаака Таппермана. Вона захоплювалась іншими хлопцями в той час, коли зустрічалася з Ісааком. Звісно, що він ревнував і сумнівався. Потім Іммі дивувалася, чому він її покинув, але на що ж вона розраховувала, підчепивши тих хлопців? Їй подобалося