Щира шахрайка - Емілі Локхарт
Джул мовчала. Це була нова версія історії про Ісаака Таппермана — хлопця з Бронкса, про вірші Коутса і Моррісон на велосипеді Іммі та про можливу вагітність. Хіба Іммі не дивилася на нього широко розплющеними очима? Вона була закохана, а потім розчарована, але лише після того, як він її покинув. Те, що вона зраджувала його, здавалося неможливим.
Аж раптом усе стало зрозумілим. Тепер Джул було очевидно те, що Імоджен — яка відчувала себе дрібною та другорядною поруч із розумом і мужністю Таппермана — почувалася б сильнішою й могутнішою за нього, зраджуючи його.
Вони йшли далі через ліс. Сонце почало сідати.
На стежці нікого не було.
— Ти хочеш скидатися на Іммі, ну то й нехай. Гаразд, — сказала Брук. Вони дійшли до переходу над ущелиною, що вів до дерев’яних сходів, які сягали оглядової вежі, звідки було видно глибоку долину і навколишні пагорби. — Але ти не Імоджен, розумієш?
— Я знаю, що я не Імоджен.
— Не впевнена, що ти це розумієш, — заперечила Брук.
— Це не твоя справа.
— Можливо, я зробила це своєю справою. Може, я думаю, що ти нестабільна і найкращим для тебе буде відвалити від Іммі й звернутися по допомогу зі своїми психічними проблемами.
— Скажи мені ось що. Чому ми тут? — запитала Джул. Вона стояла на сходинках над Брук.
Під ними була ущелина.
Сонце майже сіло.
— Я питаю, чому ми тут? — повторила Джул. Вона промовила це легко, скидаючи наплічник і відкриваючи його, ніби хотіла дістати пляшку з водою.
— Ми збираємося поговорити, як ти пропонувала. Хочу, щоб ти в біса припинила пудрити мозок Іммі, жити за її рахунок, змушувати її нехтувати своїми друзями і покинула геть усе, що ти виробляєш.
— Я запитала тебе, чому ми тут, — повторила Джул, схилившись над наплічником.
Брук стенула плечима.
— Саме тут? У цьому парку? Ти привезла нас сюди.
— Точно.
* * *
Джул підняла сумку, всередині якої лежала статуетка лева з Азійського музею мистецтв. Джул, розмахнувшись щосили, важко опустила її на чоло Брук із жахливим хрускотом.
Статуетка не зламалася.
Голова Брук захилилася назад, і та впала на дерев’яні сходинки.
Джул наблизилась і знову вдарила її. На цей раз ізбоку. З голови Брук заюшила кров і, розбризкуючись, потрапила в обличчя Джул.
Брук упала біля дерев’яних перил, руками вона стискала поручні.
Джул опустила статуетку і нахилилася до Брук. Вона схопила її за коліна. Брук хвицнулася й вдарила Джул у плече, дряпаючись руками, аби знову вхопитися за перила. Вона сильно вдарила ногою, і плече Джул вивернулося, звихнувшись із різким болем.
Дідько.
Перед очима Джул на мить замерехтіли білі плями. Вона втратила хватку, її скалічена ліва рука висіла уздовж тіла. Джул міцно вхопила Брук, просунувши правицю під її передпліччя, змушуючи дівчину відпустити перила. Потім вона низько нахилилася, схопила ноги Брук, які борсалися на землі, обперла тіло суперниці у своє здорове плече, перехилила Брук і скинула її додолу.
Навкруги було тихо.
Шовковисте світле волосся Брук стрімко летіло вниз.
Коли її тіло загатилось об вершини дерев, почувся приглушений удар, а потім іще один, коли вона приземлилася на дно скелястої ущелини.
Джул перехилилася через перила. Під верховіттям тіла не було помітно.
Вона озирнулась. На стежці досі не було ні душі.
Її плече було вивихнуте. Боліло настільки, що вона не могла ясно мислити.
Джул не очікувала, що травмується. Якщо вона не зможе поворушити вивихнутою рукою, то зазнає невдачі, адже Брук мертва, її кров усюди, а їй самій треба перевдягтися. Негайно.
Дівчина доклала неабияких зусиль, аби вгамувати подих і зосередитися.
Тримаючи лівий зап’ясток правою рукою, вона підняла лівицю, заводячи її догори різким рухом. Раз, удруге, Господи, це боляче, але з третьої спроби ліве плече таки відкинулося назад.
Біль зник.
Колись Джул бачила, як хлопець чинив так у тренажерній залі на занятті з бойових мистецтв. Вона розпитала його про цей спосіб.
Отже, що далі? Дівчина подивилася на свій светр. Він був забризканий кров’ю, тож вона зняла його. Сорочка під ним теж була вологою. Джул також її зняла і чистим краєм витерла руки й обличчя. Вона зняла рукавички. Дістала з наплічника дитячі серветки і, тремтячи на зимовому повітрі, витерла груди, руки, шию та долоні. Вона сунула скривавлений одяг і серветки в чорний пакет для сміття, міцно зав’язала і сховала все до наплічника.
Вона вдягла чисту сорочку і чистий светр.
Сумка, у якій лежала статуетка, була заляпана кров’ю.
Джул вивернула сумку навпаки, щоб кров опинилася всередині. Вона поклала статуетку до наплічника, відтак запхнула брудну сумку в пляшку з широким горлом.
За допомогою серветок вона витерла плями крові зі сходинок, а потім також запхала їх до пляшки.
Джул роззирнулася.
На стежці нікого не було.
Джул обережно торкнулася плеча. З ним усе було гаразд. Вона витерла серветками обличчя, вуха і волосся ще чотири рази, шкодуючи, що не взяла із собою люстерко. Вона подивилася в ущелину через край мосту.
Брук не було видно.
Джул попрямувала назад стежкою. Вона відчувала, ніби може довіку ходити, ніколи не втомлюючись. По дорозі вона нікого не зустріла, лише біля входу її проминули чотири спортивні хлопці, одягнені в ковпаки Санта-Клауса, які, тримаючи ліхтарики, попрямували стежкою, позначеною жовтим кольором.
Біля машини Джул зробила паузу.
Автівка мусить залишитися тут. Це не матиме жодного сенсу: якщо вона відвезе її кудись, а люди знайдуть тіло Брук тут, в ущелині.
Обережно дівчина залізла всередину. Діставши серветки, вона почала витирати запасне гальмо, але потім зупинилася.
Ні, ні. Це хибний план. Чому вона раніше не подумала про це? Буде зле, якщо в машині не знайдуть жодних відбитків. Відбитки Брук мусять тут бути. Здаватиметься дивним, що гальмо чисте.
Думай. Міркуй. На підлозі під пасажирським сидінням лежала пляшка горілки. Джул підняла її серветкою і викрутила ковпачок.
Потім вона вилила частину горілки на гальмо, ніби та випадково пролилася. Можливо, брак відбитків здаватиметься природним. Вона не мала жодної гадки, чи зауважують слідчі на місці злочину такі речі. Насправді Джул
