Щира шахрайка - Емілі Локхарт

Джул не могла влучити до рота. Картопля фрі була засолона.

Кенні і його «дівчина» все ще обговорювали фільми. Пані ненавиділа хлопця в червоному костюмі.

Ким був той хлопець? Чи мав він єнота? Він дружив із деревом. Ні, з єдинорогом. Хлопець із каміння завжди здавався сумним. Він назавжди застряг у камінні, тому його ніхто не любив. Був іще один, хто не розповідав про себе. Він був старий, але мав гарне тіло й металевий скелет. Зачекайте, зачекайте. Був також блакитний хлопець. І гола жінка. Дві блакитні людини. Раптом Джул опинилася на підлозі в барі.

Вона не знала, як так трапилося. Дуже боліли руки. Справді, з ними щось сталося. У роті було дивне й солодке відчуття. Забагато «Калуа».

— Ви зупинилися в готелі «Del Mar», що далі по шосе? — запитала подружка Кенні.

Джул кивнула.

— Мусимо відвезти її, Кенні, — сказала леді. Вона сиділа навпочіпки біля Джул. — Те шосе не освітлене, вона може потрапити під машину.

Потім вони опинилися на вулиці. Кенні з ними не було. Леді вела Джул темним шосе туди, де світили вогні готелю, тримаючи її за руку.

— Мені треба розповісти вам історію, — голосно сказала Джул. Їй конче слід було поговорити з подружкою Кенні.

— Справді, зараз? — спитала пані. — Гляди собі під ноги. Темно.

— Це історія про дівчину, — сказала Джул. — Ні, про хлопця. Трапилася дуже давно. Цей хлопець, він притиснув знайому дівчину до стіни. Іншу дівчину, не мене.

— Ого.

Джул знала, що розповідає вона не так, як треба, але ж вона говорила. Тепер вона не зупиниться.

— Він жахливо повівся з тією дівчиною в провулку за супермаркетом уночі. Ясно? Ви розумієте, про що я?

— Гадаю, так.

— Дівчина знала його, він був місцевим, отож вона пішла разом із ним, коли він попросив, бо він був гарненький. Ця дурепа не знала, як правильно сказати «ні». Не кулаками. Або, мабуть, було неважливо, що вона говорила, бо він не слухав. Річ у тому, що та дівчина не мала м’язів. Не мала навичок. У неї був пластиковий контейнер з молоком і пончиками.

— Ти з півдня, дорогенька? — спитала подружка Кенні. — Я раніше й не помітила. Я з Теннессі. Звідки ти?

— Вона не сказала нікому з дорослих про те, що сталось, але кільком подружкам розповіла. У дамській кімнаті. Ось як я про це дізналася.

— Ага.

— Той хлопець, той самий хлопець одного разу повертався з кіно додому. Два роки по тому. Мені було шістнадцять, і, знаєте, я була в чудовій фізичній формі. Чи знали ви таке про мене? Я у формі. Отже, якось увечері, коли я ходила в кіно, я побачила його. Я поверталася додому й побачила хлопця. Більшість людей сказали б, що мені не варто ходити по вулиці самій. Проте я там була. І хлопцю також не варто було вештатися там самому.

Уся ця ідея раптово здалася смішною. Джул відчула, що їй слід зупинитися й посміятися. Вона стала й почала чекати, доки мине сміх. Але він не минав.

— У руці я тримала блакитний слаш[41], — Джул вела далі, — великий, як-от купляють у кіно. Босоніжки на підборах. Було літо. Вам подобається гарне взуття?

— У мене кісточки на великих пальцях ніг, — відповіла леді. — Ну ж бо, ходімо.

Джул ішла.

— Я зняла босоніжки. І покликала хлопця, вигукнувши його ім’я. Я вигадала, що мені треба впіймати таксі, там, на розі, у пітьмі. Я сказала, що мій телефон розряджений і спитала, чи не може він мені допомогти? Він думав, що від мене не буде жодної шкоди. В одній руці я тримала босоніжок, у іншій — напій. Другий босоніжок лежав на землі. Хлопець підійшов. Я лівицею кинула слаш йому в обличчя і вдарила його босоніжком, влучивши підбором у скроню.

Джул чекала, доки пані щось скаже. Але та мовчала, і досі тримаючи Джул за руку.

— Він хотів схопити мене за талію, але я зігнула коліно і вдарила його в щелепу. Тоді я знову з розмахом загатила йому босоніжком по голові. У м’яку ділянку, — здавалося важливим точно пояснити, куди влучив удар. — Я знову і знову била його взуттям.

Джул зупинилась і змусила леді подивитися їй в обличчя. Було дуже темно. Джул вдалося розгледіти лише добродушні зморшки навколо очей леді, але не самі очі.

— Він лежав з роззявленим ротом, — сказала Джул. — Із носа юшила кров. Він здавався мертвим, пані. Він не підводився. Я роззирнулася навкруги. Було пізно. Не світило жодного вогника. Я не могла сказати, чи був він мертвий. Я підняла склянку з-під напою, взуття і пішла додому.

Я зібрала всі речі, у які була вдягнута, і поклала їх до пакету для продуктів. Зранку я вдала, що йду до школи.

Джул опустила руки. Вона раптом відчула втому, запаморочення і порожнечу.

— Він був мертвий? — запитала подружка Кенні.

— Ні, пані, він не помер, — повільно вимовила Джул. — Я шукала його ім’я в Інтернеті. Я щодня шукала його, і він ніколи не з’являвся, лише в місцевій газеті, поруч із фотографією. Він виграв конкурс поезії.

— Справді?

— Він ніколи не повідомляв, що сталося. Це була та ніч, коли я дізналася, ким я є, — мовила Джул. — Я дізналася, на що здатна. Ви мене розумієте, пані?

— Я рада, що він не помер, дорогенька. Думаю, ти не звикла прикладатися до чарки.

— Я взагалі не п’ю.

— Слухай. Колись давно зі мною сталося те саме, — сказала леді, — що і з тією дівчиною… Я не люблю про таке згадувати, але це правда. Я впоралась із цим і зі мною тепер усе гаразд, чуєш?

— Так, чую.

— Я подумала, ти захочеш дізнатися.

Джул подивилася на леді. Вона прегарна жінка, а Кенні був щасливчиком.

— Ви знаєте справжнє ім’я Кенні? — запитала Джул. — Яке справжнє ім’я Кенні?

— Дозволь мені відвести тебе до твого номера, — попросила леді. — Мені треба переконатися, що з тобою все добре.

— Так було, коли я відчула в собі героя, — сказала Джул.

Після цього вона опинилась у своєму номері, і світ поринув у морок.

* * *

Наступного ранку Джул прокинулася з пухирцями. На обох долонях було по чотири гноянки, трохи нижче від пальців.

Дівчина лежала в ліжку і розглядала пухирці. Вона потягнулася за нефритовою каблучкою, що лежала на тумбочці. Вона не налазила. Пальці надто спухли.

Джул луснула кожен пухирець і рідина всмокталась у м’яке білосніжне простирадло готелю.