Облога Белза - Костянтин Артемович Когтянц

Вік Кулпи визначити було важко. Йому могло бути і тридцять п'ять, і сорок п'ять, і більше. Побічною вказівкою був вік його синів — від п'ятнадцяти до двадцяти. Але не факт, що вижили старші.

Мабуть, не випадково темник прийняв послів разом із шістьма синами, поділеними порівну. По праву руку  — мусульмани: Абдаллах, який не справляв враження дуже розумного; Беккер, що його часто називали Хаджи-беєм, бо, попри молодість, він носив зелену чалму, тобто побував у Мецці; і, нарешті, Кутлуг. Ліворуч  — християни, діти двох бояринь, київської та путивльської: Іван, Михайло і Дмитро[99].

Куди ж сягають задуми Кулпи, якщо він старшому сину дав підкреслено мусульманське ім'я, улюбленого послав до Мекки й водночас дозволив двом дружинам-християнкам охрестити дітей? А сам себе називає не ісламським іменем, а старим, яке залишилося від тих часів, коли вірили в Тенгрі-каана?[100]

Бояринові раптом згадалося, як один татарський вельможа прибув у Твер, вигнав князя і проголосив себе князем тверським[101]. Щоправда, тверичі його спалили прямо в палаці, заплативши згодом за це страшну ціну.

То, може, хрещені княжичі  — то для наших столів? Може, він сподівається, що православного приймуть? Особливо якщо діяти не так грубо, як отой... Щелкан?

 — Мої кордони непокоять кілька корогв воєводи Драгоша.

Отакої! Отже, Лайош, крім усього іншого, пробує зв'язати руки Кулпі. Усе передбачив.

Темник помовчав, насолоджуючись. Хоча на боярському обличчі не здригнувся жоден м'яз, не важко зрозуміти ступінь його відчаю.

 — Та про це не варто довго й розмовляти... Я збираю тумен...

Кулпа всміхнувся: я, мовляв, його вже й сам збираю, ще до вашої тут появи.

Боярин подумки пообіцяв щедрі пожертви на церкву.

Цілий тумен, зібраний у кулак, на флангах обох ворожих військ — це набагато ліпше, аніж нічого.

Ярош знову чатував на валу.

Тут було легше, бо повівав вітрець.

Тим, хто живе через сім століть, важко навіть уявити, в якому пеклі опинилися захисники Белза, після того як за його валами, у прямокутнику 220х180 метрів, зібралося п'ятсот воїнів, загалом понад дві тисячі людей, практично всі  — зі своєю худобою.

Сморід бив навіть по Ярошевому носі, а він, здавалося, до того був звичний. На валу було легше. До того ж цього разу його поставили не на напільний бік, а на той вал, що виходив на річку. Уночі поставили. Утім, поняття ночі було досить умовним  — світив повний місяць.

Із того боку вороги час від часу щось горлали, одні захисники не зважали, інші  — відгавкувалися, але якось ліниво. Поступово суперечка стихала...

Ярош і сам не міг потім відповісти, чому це він повернувся спиною до ворога, а обличчям до міста. Повернувся  — та інстинктивно, не думаючи  — ніколи було думати,  — зробив рух щитом. Те, що летіло в повітрі, із силою влучило в його щит  — від удару Ярош аж похитнувся.

До його ніг упала свинцева куля із пращі, але дивна, Ярош навіть не зразу й зрозумів. Куля була, як і личить, трохи довгастою. До одного з кінців гвіздком був прибитий шматок берести з видавленими значками. Ярош від подиву не зразу втямив, що це могло бути.

 — Так ти точно не бачив, звідкіля летіла?

 — То-о-о-чно...

«Як дитина. Зараз заплаче».

Воєвода подумки віддав належне зрадникові. Докинути кулю через вал з острогом та ще й на той берег річки  — важка справа. Проте якби місце, звідкіля полетіла куля, приблизно побачили й кинулися б туди, то втоптати пращу в сніг із лайном  — це можна зробити так швидко, що добра людина й перехреститися не встигне. А от, якби він пустив стрілу, то лук чи кушу сховати неможливо. Крім того, бересту, пришпилену до хвоста кулі, побачити легше, аніж обв'язану навколо древка стріли.

Чому світлої ночі? А в темряві можна не розрахувати по висоті і влучити в укріплення.

Прочитати, певна річ, не вдалося  — це якійсь тайнопис.

У воєводи майнула думка: як можна було б зробити так, аби зрадник виказав себе, однак... Надто вже щільно місто оточене. Інакше можна було послати людину, яка повернулася б із іншою людиною, а потім пустити поголос, що це наш прийшов, приніс важливі новини.

Не пройдуть тут люди.

Утім, треба подумати...

Треба подумати!

Наступного дня Ярошеві «поталанило» знову: саме він першим помітив, що корогва, яка підходить до польського табору,  — нова. Не та, що кудись ходила й зараз вертається, а нова корогва.

У польському таборі виникло пожвавлення, а за якийсь там «отченаш» поляки почали горлати:

 — Усе! Смерть ваша прийшла!

 — Угорці підходять! Не встояти вам!

 — Кінець вам!

Сказати, що це не подіяло, означало б сказати неправду. Не одна голова похнюпилася...

...Воєвода молився.

«Тягнути час! Тягнути!»

І раптом, саме тоді, коли він думав про одне, несподівано прийшло рішення, як зробити інше. Він мало не закричав: «Пришліть мені когось надійного»,  — але вчасно прикусив язика.

Хоч як дивно, але в такій пекельній тисняві, яка утворилася в Белзі, поговорити з кимось не просто сам на сам, а ще й так, аби ніхто не помітив, було проблемою,  — а якщо хтось побачить їх двох під час бесіди, то