Облога Белза - Костянтин Артемович Когтянц

Командир корогви вирішив половину загону з луками відіслати на вершину скелі. Саме до такої думки підштовхував його боярин.

Бій затих приблизно на годину. Годину, яка нелегко далася боснійцям. І раптом... Щось залопотіло, засвистіло. Хтось скрикнув.

Вершину скелі почали обстрілювати пращники!

Уже зовсім стемніло, і засніжена вершина, хай не дуже добре, але була видна. А от пращників видно не було, і навіть якби луки гнулися, то стріляти можна було б лише навмання. Та вони вже й не гнулися через мороз.

Щоправда, атакувати волиняни не могли, бо луки другої половини корогви, тієї, що залишилася внизу, зберігалися в печерці, де й далі горів вогонь, отже, вони зберігали боєздатність.

 — Усі камені кинуті!

Зрозуміло, що далеко не кожен камінь улучив, а з тих, що влучили, лише деякі відділили душу від тіла, проте справу зроблено.

Боярин обмінявся поглядами зі старим Єлизаром і просто сказав:

 — Назад!

Нечутними тінями щезали боснійці в глибині лісу.

Усередині наступного дня до решток боснійців підійшла бандерія Мушата, послана з'ясувати ситуацію. Прибулі побачили чіткі сліди, якими, здавалося, можна йти до самого табору.

 — До темряви ми їх не наздоженемо, а ночувати в цьому лісі небезпечно...  — пояснив боснійцеві волох.

Той погодився.

Князь Любарт уважно зміряв поглядом людину, яку ввели до його кімнати у вежі (дерев'яною була вежа, не встиг він побудувати кам'яної в Лучеську). Високий, хоча й некрасивий, із удавано дурнуватим обличчям.

 — Я можу говорити лише віч-на-віч. Зв'яжіть мене, закуйте в кайдани, прикуйте до стіни, але залиште сам на сам із князем, — невідомий говорив спокійно, хоча, за нормами лицарської моралі, припущення, що князь може боятися,  — смертельна образа.

Проте невідомий знав, що зараз Любарт і не подумає ображатися.

 — А якщо ти чари наведеш?

У чари вірили геть усі, хоча  — на відміну від наступних століть — ніхто не приписував чарам непереборної сили, вважалося, що справжньому вірному вони не страшні. Далі, щоправда, починалися розбіжності: кожна церква вважала, що магію поборюють саме її молитви. Тож присутність у кімнаті ієромонаха була дуже логічна. А те, що цей чернець ще три роки тому був професійним воїном, одного разу перехопивши ворожу руку і стисши її у своїй руці так, що кістки зламалися, то це  — додаток.

 — Цей святий отець  — мій духовник. Кажи сміливо...

Князь не став уточнювати, що він ніколи б не довірився ченцю, який міг би язиком плескати,  — це ясно й так.

 — Брат Дітрих шле тобі, Твоя милість, вітання й запевняє у своїй приязні.

Князь так і не зміг знайти відповідь на найважливіше питання. Що брат Дітрих представляє потужне угруповання в Ордені, це було очевидно. Проте чи входить до цього угруповання гросмейстер? (Який, до речі, нещодавно змінився.)

 — Черговим проявом нашої приязні є виклик на герць, надісланий нашим гостем, лордом Дербі, Казимирові. Ми просимо не зважати на формальний привід до цього виклику... Ми розуміємо, що наша війна з братами Твоєї милості тобі неприємна, але... Сам факт, що всього лише граф шле виклик Казимирові, свідчить про те, що лицарський світ не визнає його королем.

Ну, так, викликати на герць можна було тільки рівного. Виклик на дуель нижчим широко застосовувався як агітаційний захід, який мав підкреслити невизнання титулу того, кому надіслали рукавичку.

У цього виклику був ще один адресат. У період боротьби за об'єднання Польщі два чеські монархи коронувалися польською короною. Лише кілька років тому король Ян за великий викуп зрікся претензій на Польщу, визнавши польським королем Казимира.

Проте Ян загинув, а його син, Карл, став королем не лише Чехії, а й Німеччини та фактично імператором  — хоча імператорською короною ще не був коронований.

Проголошуючи  — через виклик  — невизнання Казимира королем, Англія й Орден намагалися зацікавити Карла польською короною.

Любарт, певна річ, нічого не мав проти  — але навряд Карл спокуситься. Навряд.

 — Оскільки ж Казимир відмовиться, то буде знеславлений як боягуз.

«Укололи вовка гілкою від смереки».

 — Узагалі, якби брати Твоєї милості прийняли святе хрещення...

 — Дякуйте Лайошу, що цього не сталося...

«Аякже! Гадаєте, я не знаю, що ви в листах до Авіньйона[93] зображуєте поганами і русичів і поляків? Якщо Кейстут охреститься, заволаєте, що вдавано!»

І тієї ж митті прийшов біль.

Німець зачепив одне з найболючіших місць Любартових. Він увірував щиро, та думка, що Кейстут  — найліпший із братів, не просто брат і союзник  — друг!  — відмовляючись хреститися, прирікає себе на пекельні муки, була для Дмитра-Любарта нестерпна.

Вони сперечалися, Кейстут наводив приклад  — як вайділа зачарував угорців:

 — Не допомогло їм хрещення та молитви! На нашій землі наші боги сильніші за Білого Христа![94]

 — Та зрозумій, що, порушивши присягу, вони вчинили гріх, гадаю, вони взагалі продали душі дияволу, от Господь і покарав їх руками твого вайділи!

Далі розмова заходила у глухий кут...

Якби братам хтось сказав, що кожен із них вірує в те, у що хоче вірити, позаяк не може князь бути іншої віри, аніж його народ, а роздвоєності не сприймали їхні душі,  — почувши таке, обидва щиро образилися б...

 — Я радий повідомити Твоїй милості, що ми знайшли майстрів кам'яного будівництва, що вміють будувати підйомні мости. На жаль, вони тепер зв'язані угодами, але восени прибудуть.