Облога Белза - Костянтин Артемович Когтянц

тепер на нього спрацює те, що ще вчора заважало руху війська,  — більша частина воїнів іде з родинами. А всі розуміють, що прогодувати родини можна лише на Поділлі. Навіть якщо (не дай Аллах!) якийсь тумен добровільно перекинеться на бік ворога, багато припасів йому ніхто не дасть, їм своїх би прогодувати. Ну а якщо зазнаємо поразки й родини потраплять у полон, то... тих, кого можна швидко продати,  — продадуть, решту під ніж.

Ханові думки перескочили на інше.

 — Що ти думаєш про це поле, га, Юсуфе?

Довірений мурза (Джанібек навіть не помітив, що вже навіть із його мови щезло монгольське «нойон»), який виконував при каані функції начальника штабу, ще раз прокрутив у голові те, що збирався запропонувати, і почав:

 — Я думаю, що воно годиться. Їх більше, тож до тулгами[106] спробують удатися вони, для нас це небезпечно. Але тут наше південне крило буде прикрите яром, що тягнеться ще довго. Тому небезпека обходу загрожуватиме нам тільки з одного боку. Чого я справді боюся, так це того, що вони не приймуть відкритого бою, особливо на цьому, вигідному для нас, місці.

 — Приймуть,  — посміхнувся Джанібек: так міг посміхатися тигр-людожер.

Повелитель  — ну якщо не всесвіту, то Східної Європи  — повернувся до сотника кетишкенів[107]:

 — Махмуда...

Він знову посміхнувся, бо й сам мав ісламське ім'я Махмуд.

 — ...сина Сартакова, та Пулата-бека взяти з родинами. І сюди їх — також із родинами. Усім оголосити  — готуємося до бою!

Приблизно за годину дві родини були доставлені й уже стояли навколінки перед кааном.

 — Я все знаю...  — просто та якось стомлено почав Джанібек.

 — О повелителю!

 — Тугаре, якщо хтось із них ще щось скаже без мого дозволу — убивай його дочку. За кожне слово  — по дівчинці.

Хан трохи помовчав, насолоджуючись своєю всемогутністю.

 — Так от, я знаю все. Якщо ви самі, власноруч, напишете те, що мені треба, то вам і вашим синам дарую смерть без пролиття крові[108], а дружин ваших і дочок повидаю заміж. За простих людей, та хоч живі будуть. Ні  — усе одно скажете, який тайнопис, але почерку вашому після тортур можуть і не повірити. Тому мої кати для всіх щось вигадають.

Викриті шпигуни підняли на хана жахливі маски, які ще недавно були людськими обличчями.

 — Ти, Махмуде, напишеш, що я зайняв міцну позицію, бо сподіваюся, що вони не посміють напасти, а на підході до мене  — тумени Мамука, Теміра, Чаки, Мерана,  — він називав тих темників, які дійсно могли підійти й ні за яких обставин не пристали б до роду Орду. Щоправда, після кількох воєн, чуми та голоду в жодному з цих туменів не могло бути більше як три-чотири тисячі, проте й десять-дванадцять тисяч  — то чимала сила.  — І, можливо, ще якісь,  — провадив хан.  — Тож я послав гінців до Кулпи. Однак ти не знаєш, про що я йому пишу. А ти,  — його погляд упився в безвільне тіло Пулат-бека, — ти пиши, що я розраховую на підхід якихось туменів, яких  — ти точно не знаєш, але гадаєш, що серед них будуть Ібрагім і Меран. І що я, не довіряючи вповні Кулпі, послав наказ йому вдертися в Угорщину, де мало залишилося війська, та спустошити обидві Команії[109].

Уже не зважаючи на приречених, яких потягли до величезної арби-юрти, Джанібек вів далі:

 — Накажіть передовим загонам при кожній сутичці кричати, що я послав Кулпу пустошити землі Команії.

Повірити не повірять, та хоч чутки поповзуть.

* * *

День битви під Брацлавом обіцяв бути ясним.

Ханське військо чекало, і чекання це багатьом здавалося нестерпним.

Несподівано від війська половців і заколотників відділилися кілька тисяч, які, однак, цілком складалися з легкоозброєних, і помчали на передовий ханський полк. Коли ж до ханських воїнів залишалося усього нічого, вони розвернулися й помчали по дузі, сиплячи стрілами спочатку вбік, а потім назад.

Стріляти на скаку вперед можуть лише видатні вершники, бо так зайняті обидві руки, а управляти конем одними шенкелями... Ось і винайдений був цей засіб  — хто казав, що скіфами, хто  — ще кімерійцями, римляни називали його «парфянською стрілою», а тепер він звався «хоровод». При такій скачці коні, підкоряючись стадному інстинкту, скачуть за ватажками, і керувати ними набагато легше.

Проте Джанібек, певна річ, знав про цей фортель усе. І насамперед те, що дуже ефективний проти супротивника, який перебуває в русі, хоровод не такий страшний для тих, хто стоїть на місці.

Ось і тепер передові ханські шереги були пішими і стріляли, прикриваючись щитами[110], водночас коні половців підставляли ворожому обстрілові свої боки.

 — По конях! По конях!  — повторювали ханські сотники те, що й так усі знали.

Якщо вершник падав разом з убитим конем або якщо його скидав кінь поранений  — він зазвичай гинув під копитами.

А між командувачем відбувався той напівтелепатичний діалог, яким супроводжується кожна битва:

«— У лоб! Атакуй у лоба, французе! Тільки