Облога Белза - Костянтин Артемович Когтянц

Костянтин Когтянц
Облога Белза

Від автора

1352 року сталася подія, що її в будь-якій іншій країні занесли б у шкільні підручники: об'єднане польсько-угорське військо, підсилене загонами з Франції та Італії, зазнало нищівної поразки під Белзом. Король Угорщини Людовик (Лайош) був поранений ударом палиці і збитий із коня.

Тільки не поспішайте з висновком, мовляв, на війні буває. Річ у тому, що гарнізон Белза нараховував п'ятсот чоловіків, з яких більшість були ополченцями  — міщанами й селянами з навколишніх сіл.

Чисельність ворожого війська невідома, але його очолювали обидва монархи  — угорський та польський, а за тодішніх умов король не вирушав у похід із маленьким військом, це вважалося втратою престижу, та й просто небезпечною справою. Згідно із хронікою Маттео Віллані, загальна чисельність угорських військ в Україні перевищувала 40 тисяч воїнів, хоча під Белзом були не всі й навіть не більшість. Проте про одну-дві тисячі не може бути й мови. Із маленькими загонами посилали людей нижчого рангу. Отже, монархів супроводжували по кілька тисяч професійних воїнів та не менше слуг, які теж брали участь у боях. Барони з Неаполя, Калабрії та Франції також не могли прибути без численних дружин  — хоча б тому, що без дружин їх не стали б і запрошувати. До речі, угорській армії, що відступала, загрожувало військо, яке складалося із семи тисяч татар і двох тисяч русичів, однак воно не наважилося дати бій. Тобто угорців, навіть після поразки, було не менше. Самих угорців, без поляків.

І при співвідношенні сил щонайменше тридцять до одного інтервенти не лише не змогли взяти місто, а й були поскубані у відкритому бою (бо тільки так Людовик міг бути збитий із коня) і безладно відступили.

Завдяки цій перемозі Польща з Угорщиною так і не змогли захопити всю колишню Галицько-Волинську державу, а тим її землям, які все ж були завойовані, мусили на тривалий час надати автономію.

Обидві ці обставини відіграли величезну роль у тому, що український народ не щез із лиця землі.

Тож згадаймо наших пращурів і повчімося в них.

Головні дійові особи

Любарт (у хрещенні Дмитро) Гедимінович  — законний король[1] Галицько-Волинської держави.

Семен Наримунтович  — його васал, удільний князь Белза.

Дрозд  — воєвода короля Любарта, намісник (фактично  — комендант) Белза.

Казимир ІІІ  — король Польщі у 1333-1370 роках.

Людовик (угорською мовою Лайош)  — король Угорщини та Хорватії, спадкоємець польського престолу, претендент ще на кілька престолів. За походженням француз.

Кейстут Гедимінович  — великий князь тракайський (у Литві), удільний князь берестейський (у Галицько-Волинській державі).

Джанібек  — хан улусу Джучі (Золотої Орди).

Кулпа  — фактично незалежний правитель південно-західних околиць Орди.

Джованна  — королева Неаполя, троюрідна сестра Людовика й удова його брата.

Богдан  — васал Людовика, господар Марумурешті, в недалекому майбутньому  — засновник незалежної Молдови.

Костя Мушат  — помічник, а в майбутньому  — спадкоємець Богдана.

Особи неісторичні:

Єлизар  — старий воїн.

Ярош  — його син.

Ганна  — Єлизарова дружина.

Офанасій  — боярин короля Любарта, дипломат.

Павло Воронько  — Любартів розвідник.

Божирар Антоєвич  — знатний далматинець.

Василько Єськович  — боярин белзького князя.

Д'Алу  — старий найманець, що служить угорцям.

Розділ 1
Початок

Власне, усе почалося 1323 року, коли одночасно загинули (в бою? від пошесті? були отруєні?  — хто знає!) королі Галицько-Волинської держави Лев та Андрій.

Їхній дядько (по жіночій лінії) польський король Владислав Локеток із військом удерся в українські землі. Зав'язалась боротьба, подробиці якої нам незрозумілі. Боролися, здається, не так війська, як дипломати.

Два роки потому правителем був проголошений незалежний від Локетка мазовецький князь Болеслав, що перехрестився на Юрія. Проте він не став польською маріонеткою, навпаки  — успішно воював із Польщею.

1340 року Юрій-Болеслав був отруєний, і поляки дуже гучно лементували, що його отруїли самі бояри. (Відомо, хто гучніше за всіх волає: «Тримай злодія!»)

Так чи інак  — на шостий день по смерті Юрія-Болеслава поляки вдерлися у Львів, і почалася війна.

На жаль, полякам удалося сколотити коаліцію, до складу якої входили Угорсько-Хорватське королівство, Мазовецьке князівство, Чехія та італійські барони.

Ми почнемо нашу розповідь на дванадцятому році цієї війни...

Вершник примчався якраз у ті хвилини, коли закінчувалася заутреня. Обидва його коні почувалися жахливо, власне, як і він сам.

Воєвода Дрозд, вислухавши все, що привіз гонець у своїй голові, повернувся у храм.

Ті, хто траплявся йому дорогою, нічого не запідозрили. Його обличчя лишалося незворушним. Попри молодість, мав він досвід не лише боїв, а й придворних інтриг  — інакше не обійняв би такої посади.

Князь Семен[2] молився, стоячи на колінах перед іконою Богородиці роботи самого Луки. Дрозд не міг знати, що цю ікону перевезуть у Ченстохову й вона стане польською, покровителькою Польщі,  — однією з перших наших утрат.

Побачивши Дрозда, чиє обличчя, дійсно чимось схоже на пташине, було незворушне  — аж надто незворушне,  — князь спробував підвестися, та тут-таки скривився