Облога Белза - Костянтин Артемович Когтянц

 — Передайте братові Дітриху та... іншим братам мою щиру, безмежну вдячність. І ще... У війську Лайоша, яке облягло Белз, є лицарі ордену Святого Йоана.

 — Я щось чув про це.

«Мабуть, по дорозі до нас зустрівся з купцями, які поверталися з Угорщини, а серед них  — орденські шпигуни».

 — Господь колись розвів вас і їх по різних землях. Вам  — Східне Помор'я, їм  — Родос[95].

 — У той самий рік, що є очевидним Божим знаменням.

«Це ще розібратися треба, хто вам допоміг,  — Господь чи Інший».

 — Колись саме цей орден звів на престол Карла-Роберта.

Любарт дещо перебільшував, але, дійсно, добре навчені й дисципліновані бандерії йоанітів у багатьох битвах відіграли вирішальну роль.

 — Вочевидь, Лайош хоче їх залучити,  — вів далі князь.  — Тут є про що подумати.

 — Так, це привід для роздумів. Я повідомлю брата Дітриха.

«Думайте. Думайте, кому зв'язувати руки  — Кейстутові чи Казимирові? Уже сама собою унія Польщі з Угорщиною невигідна вам, а якщо біля ваших кордонів з'являться йоаніти? Так, їх не буде багато, але вистачить і одного загону, бо постане питання: кого підтримає Папа  — вас чи їх? Думайте, думайте».

Офанасій стомився. Вони наближалися до тих місць, де раніше була ставка Кулпи,  — не обов'язково, ой не обов'язково, що він і досі там!

Їхати кригою річки було некорисно для коней  — їх рідко підковували, бо й залізо грошей коштує, і більшість тварин не такі вже сильні, зайва вага має значення, отож підковували, головним чином, бойових коней важкої кавалерії. Тому голими копитами по кризі  — некорисно. Але ґрунтовим шляхом ще гірше.

 — Щось не те, боярине,  — порушив мовчанку непримітний і мовчазний чоловік, який назвався Павлом, хоча це, вочевидь, несправжнє було його ім'я.

Від переднього дозору мчав вершник.

 — Боярине, там дивне.

Вони під'їхали. Через прозору кригу виднілися тіла двох людей. Тіла, об'їдені рибами... Одне зачепилося за корча, а друге  — за перше.

 — Рубайте кригу,  — дивним, якимось страшним голосом наказав шпег Павло.

Погляди охоронців схрестилися на боярині. Той кивнув. Найпевніше, Павло знає, що робить. А навіть якщо ні, то все ж душі хрещені, поховати треба.

За кілька «отченашів» тіла витягли з води.

Шпег підійшов до одного  — обличчя немає  — і зірвав із правої ноги чобіт. На правій нозі бракувало великого пальця.

 — Андрій, син Олекси Рудого, слуга ординський. Упокій, Господи, душу новопреставленого раба Твого. І другого, ім'я ж його Ти весі[96].

Далі пояснювати потреби не було. Слуга ординський міг опинитися тут і тепер лише в складі посольства до Кулпи.

Хто вбив їх? Сам Кулпа, проголошуючи таким чином війну Любартові?[97] Чи все ж хтось інший, аби до Кулпи вони не добралися?

 — Отче!  — звернувся боярин до попа Тита.  — Поховайте рабів Божих та вірних слуг князя нашого  — а потім висповідайте нас усіх.

Кулпа розмістився в одному з численних міст, яким залишалося існувати сорок три роки,  — чого ніхто, певна річ, не міг знати. Але 1395-го у Північне Причорномор'я вдереться Тимур-Ленг, який зітре ці міста з лиця землі. І тим самим покладе край тенденції перетворення улусу Джучі на осілу державу.

Нічого цього не міг знати боярин, однак із першого погляду було видно  — в місті та навколо нього більше війська, ніж звичайно буває безпосередньо при особі темника.

Набагато більше.

Як і всі ординські міста, це не було прикрито навіть дерев'яним острогом, не те, що муром. Місто мало підкорятися тому, хто володіє степом. А ханові (чи темникові) з роду Чингіза ідея відсидітися за мурами навіть випадково не могла прийти в голову.

 — Утретє я тут і втретє дивуюся  — як схоже на Бухару.

Офанасій мало не запитав: «А ти там був?»  — проте вчасно схаменувся  — раз каже, то був.

Місто і справді було повністю східним  — із будинками, які визнав би своїми не лише хаджі-тарханеці, а й самаркандці з бухарцями, із мечетями, навіть один мавзолей якогось шейха відбудовано...

Хата, до якої провели посла, була тепла, піч-лежанка[98] в ній зручна. Але в голові колотилася лише одна думка: куди поведуть? До Кулпи чи до ополонки? Чи спочатку вислухають, а потім утоплять?

Прийшли ввечері.

«Залишуся живий  — схожу на прощу в Київ».

Підійшов до батюшки під благословення.

 — Я молитимуся!  — крикнув отець Тит.

Мабуть, його молитви до когось-таки дійшли, бо боярина повели у велику юрту...