Облога Белза - Костянтин Артемович Когтянц

 — Чому смолоскипи не запалено?

 — Так без них ліпше...  — розгублено відповів Ярош.

 — Кому, може, ліпше, а мені гірше!

Смолоскипи запалали.

Боярин Роман пройшовся раз, другий, третій. Із кожним разом йому було все страшніше і страшніше. Зрозумівши, що, коли так ітиметься далі, він ніколи не наважиться, пан стрибнув униз. Туди, де між кригою річки й валом намело величезну кучугуру.

Він усе-таки вдарився об вал, сковзнув по його крижаній поверхні, врізався у сніг, не зламавши собі нічого лише тому, що був такий малий і легкий. І почув голос Дрозда:

 — Швидше мотузки! Наш упав!

«Не зрозуміли!»  — пронизала все єство радість.

Він підхопився на ноги й кинувся в чорну стіну, що утворилася там, де кінчався простір, освітлений смолоскипами.

«Думають, що памороки мені забило!»

Тим часом Дрозд схопив Яроша, який уже натягував тятиву.

 — Це ж...

Ярош запнувся, бо не міг дібрати слова.

 — Так треба, хлопче. Ти молодець, але так треба.

І, перехопивши погляд боярина Мстислава, відвів його вбік.

 — Ніякої стріли із запискою не було. Тобто стріла була, та записку я собі сам писав.

 — Але ж ти мені казав, що наша людина, із підневільних русичів, повідомляє про змову проти короля.

 — Тепер хай Людовик думає, є змова чи немає. А ми позбавилися зміюки в хаті.

Людовик, дійсно, замислився. Він був розумнішим за шпигуна і здогадався, що, найпевніше, йому збрехали. Ну, чого б це змовники стали ризикувати, повідомляючи залогу фортеці, яка незабаром упаде, про своє існування?

Одначе... Повністю ігнорувати можливість змови Людовик-Лайош не міг. Занадто добре він пам'ятав, скільки поразок зазнали його дід і батько. І повідомлення приреченого гарнізону могло мати сенс в одному разі  — якщо готується не його, припустимо, отруєння, а повстання в самій Угорщині. Тоді кожен день, на який він зі своїми найкращими військами затримається тут, під валами цієї нікчемної горіхової шкарлупки, для заколотників там на вагу золота.

Треба кінчати переговори, на яких Дрозд явно тягне час.

Проте...

Проте досі ще не підійшов останній загін із вельми неприємним для того Дрозда сюрпризом, і тому ще три-чотири дні доведеться згаяти.

Лайош, певна річ, не міг знати, що саме зараз із його сюрпризом також стався черговий сюрприз, не перший за останні тижні.

 — Стій! Сті-і-й!

Пізно! Не так легко зупинити двадцятеро коней, запряжених цугом.

Волокуша (ніякі санки цього вантажу не вмістили, а ставити це на колеса або на лижі ще не додумалися) зачепилася за щось, хоча річкову кригу оглядали передові вершники й, здавалося, зачепитися не було за що,  — і роздався гучний ляскіт, і...

Майстер вилаявся. Тепер треба лагодити упряж.

На волокуші лежала вкрита якимись реберцями залізна труба завдовжки з дуже високу людину. У її жерло також уповзла б людина  — окрім, можливо, найкремезніших.

Майстер пригадував. Спочатку з глини зробили щось на зразок невеликої округлої колони, на обох денцях зробили виступи. Він пам'ятав, як велетенську цеглину привезли до його майстерні  — бо цю зброю виготовляли під керівництвом людини, котра обслуговуватиме її. Поки що це було так.

Майстер не знав, що досить скоро цей порядок зміниться  — йому він здавався вічним, бо в кожного такого, як він, була в голові своя конструкція, свій проект. Він особисто керував підйомом колони, так, аби кожен виступ ліг на козли, а сама колона опинилася в повітрі. Потім кільканадцять запрошених ним ковалів кували: одні  — довгу залізну стрічку, інші  — залізні обручі. Потім люди, вибиваючись із сил і часто обпалюючись, намотували розжарену до червоного стрічку на камінь. Одночасно інші натягали на стики теж червоні обручі. Це могли зробити тільки добре підготовлені майстри, бо навколо колони працювало чоловіків із двадцять.

 — Лівіше! Лівіше, а то діра буде!

Потім найліпші ковалі проковували обручі, щоби вони стали одним цілим зі стрічкою, скріпивши її. Затим залізо кілька днів остигало.

Нарешті майстер найняв каменотесів, і вони зубилами вирубали кам'яну колону. Потім ковалі скували зарядну камору, яку вставляють з одного боку труби.

Тільки королі та найбагатші серед герцогів можуть купити бомбарду.

Разом із майстром, який її розробив і обслуговує.

Хан Джанібек рухався за всіма приписами Чингізової стратегії — попереду, із боків та навіть позаду війська скакали розвідувальні загони, що повсякчас посилали гінців до головного війська. Якби комусь удалося знищити один загін так, щоби й він не встиг подати сигналу і інші нічого не помітили (що було непросто, бо в кожному з таких загонів було кілька верблюдів, навантажених бочками зі смолою,  — звалити такі бочки на землю й підпалити можна швидше, аніж вимовити «Немає бога, крім Аллаха й Мухаммед  — пророк його!»), то неприбуття гінця в обумовлений час скаже все.

Тепер він прибув.

 — Ми схопили їхніх розвідників, о повелителю всесвіту! Допитували нарізно. В один голос кажуть: чотири тумени угорських кипчаків та ясів, кілька корогв волохів, ну й Брацлавський тумен цих псів! Командує якийсь Другеті!

Враховуючи наслідки чуми  — тисяч сорок. У нього дещо менше, бо з великим кааном тепер тільки ті орди, що кочували між Волгою й Доном, Доном і Дніпром. Схід поки що втрачено, до віддалених кочовиськ не дійшли руки, осіле населення також залишилося на своїх місцях, ніхто не прийшов із Північного Кавказу та Криму. Утім, з цих улусів може ще підійти підкріплення  — якщо він виграє першу битву.

І...