Облога Белза - Костянтин Артемович Когтянц

Сулейман кивнув.

 — Я пропоную відібрати всього лише сорок воїнів. Але відшукати таких, які однаково відмінно стріляють із лука й володіють шаблею, уміють веслувати і плавати, лазити по аркану, закинувши його за зубець стіни. Розпустимо чутки, неначе шах-заде хоче збільшити свою охорону. Навчимо цей загін діяти, як пальці однієї руки. В останні дні зробимо так, аби було видно  — наші кораблі не збираються виходити в море, а в останню ніч зв'яжемо плоти  — Великий Брід[90] тут вузький. Висадимося не в порту  — хтозна, який корабель з яким екіпажем може там опинитися,  — а в одному з тих місць, де кораблі не можуть підійти до берега. І раптом увірвемося у фортецю, де будуть самі вартові. На додачу треба, нікого не втаємничуючи, зібрати тут таких воїнів, які хочуть мати землю,  — не уточнюючи їм де. І як візьмемо замок  — перекинути їх туди! Так, аби нашу залогу склали не просто воїни, а люди, які захищатимуть уже своє!

 — Так і зробимо,  — підвів риску Сулейман Газі.

Турецька навала на Європу розпочалася.

Через двадцять три роки вони вперше вдеруться в Угорщину.

Нічого цього не знали князь із Божираром...

Тим паче вони не могли знати, що не так скоро, але на сотні років утратить Угорщина незалежність, до того ж історія пожартує  — збереже імена, але поміняє місцями цифри.

29 серпня 1526 р.

Король Лайош ІІ обвів поглядом османські війська  — а потім свої.

Те, що він побачив, не радувало: якщо Лайош І міг би (якби бачив далі власного носа) виставити проти двадцяти п'яти тисяч Орхана та Сулеймана Газі сто п'ятдесят тисяч, і це  — без можливих союзників, то через сто сімдесят п'ять років Лайош ІІ зустрічав сто п'ятдесят тисяч Сулеймана Кануні, маючи лише двадцять п'ять тисяч. Разом із союзниками і хрестоносцями.

Як це могло статися, якщо населення країни зросло?

Це було наслідком політики, яку розпочав Карл-Роберт, Лайошів батько, продовжив, уперто та послідовно, сам Лайош-Людовик, і далі вона стала традицією  — політики опори на магнатів іноземного походження. Не на власне дрібне дворянство та купецтво, не на таких людей, як Міклош Толді та Божирар Антоєвич. Кожен король запрошував нову групу іноземців. Як наслідок  — закріпачене було не лише селянство, а й чимала частина дворянства. Міста були задушені. Бракувало і вільних людей, і грошей. А частина великих феодалів відсиджувалася у своїх замках...

Залишалася одна надія  — на доведену в багатьох битвах високу боєздатність угорських військ і хрестоносців.

 — Панове! Наша піхота скує яничарів, а в прямому бою турецька кіннота програє нашій.

Спочатку так і було. Спагії не витримали лобового удару лицарів і показали тил. Але їхні коні були прудкіші за переобтяжені лицарські, турки відірвалися і проскочили в проходи, залишені в бойових порядках піхоти, озброєної рушницями, луками, застарілими, але вбивчими арбалетами, навіть просто дротиками, які метали рукою.

І їх було дуже багато.

...Коли Сулейману доповіли, що практично всі полонені тяжко поранені, цілим майже ніхто не здався, він наказав усіх стратити...

Загін Єськовича, усупереч тому, що думав д'Алу, збільшився, бо його люди знали, де шукати тих, хто ховався в лісах.

Зі зброєю також було непогано  — у кожного спис (занадто довгі лицарські не підійшли, то з них познімали наконечники й насадили на саморобні держаки), у кожного щось для метання, сокири, палиці, корди, кинджали...

Метою удару боярин обрав одну з корогв, що прикривали шляхи, якими до Белза могло підійти деблокувальне військо.

Поляки були певні, що такому війську немає звідкіля взятися, проте добре розуміли, що Бог береже тих, хто не забуває дбати про охорону.

Корогва, на яку Казимир поклав функції бойової охорони, була боснійська. Вона контролювала один зі східних шляхів до Белза й у разі появи Любарта, Кейстута чи татар мала запалити сигнальний вогонь, а потім або втекти, або скласти зброю (викупати полонених Лайош не забував ніколи).

Боснійські піші лучники вважалися другими в Західній Європі після англійців, проте на полі бою вони не зустрічалися, відповідно, питання про першість залишається не зовсім з'ясованим.

У минулому поході корогва зазнала великих втрат, була залишена у Львові, де більшість поранених померла... Тепер їх залишалося шістдесят двоє, і саме тому Казимир поставив їх в охорону  — капітуляція такої частини буде майже непомітною, а винищити раніш, аніж запалять сигнал, навряд чи вдасться.

Проте боярин Василько Єськович задумав дещо інше.

Боснійці, бувалі вояки, обрали скелю, що була майже ідеальним спостережним пунктом, біля підніжжя якої розташовувалася печера. У цій печерці вони по черзі спали в теплі, бо там увесь час палало вогнище. Вхід оточили півколом  — валом зі снігу, политим водою. Ще одне снігове півколо, значно менших розмірів,  — на вершині, де перебувають спостерігачі, де є заздалегідь залитий смолою хмиз. Запалити його  — справа миті,  — і вогонь із димом до неба...

...Підійти зимою на лижах до крайлісся так, аби там із жодної гілки не впала жодна сніжинка, не просто важко  — неймовірно важко.

Та той, хто з дитинства полює,  — зможе.

Старий Єлизар змерз. А поворухнутися ніяк не можна, ніяк.

Стійте стовпами, ані руш, навіть очима не лупайте, а то ще чхатимете!

Стійте! Стійте!

Стійте, бісові діти!

Стояти без жодного поруху!

Стояти!

Час неначе замерз, неначе його також скував цей лютий холод.

Єлизар уже нічого навіть не думав, думки чи то завмерли, чи то заледеніли.

Нарешті, нарешті, нарешті, коли вже сутеніло, почувся скрип насту й голоси.

Старий увесь перетворився на слух. Йому доводилося