Облога Белза - Костянтин Артемович Когтянц

Остаточне рішення прийшло в голову під світанок, коли Дрозд повернувся додому після чергового обходу стін, та, щоби зняти напруження, ліг із холопкою. Після того як та зняла з душі тягар, майнула думка підіслати її до того з бояр, кому він вірить повністю, до кінця, щоби пояснила на печі (в Белзі також бували татарські печі-лежанки, на ній вони тепер і перебували)... Але... окрема спальна кімната була розкішшю, яку міг собі дозволити навіть не кожен монарх.

«Ще підслухають, і піде поголос».

І раптом до нього дійшло, ДЕ його точно НЕ ЗМОЖУТЬ підслухати.

Це була така несподівана думка, що він аж засміявся.

Коли князеві Семену повідомили, що воєвода йде на переговори до двох королів, узявши заручника, князь із великим трудом стримав свій відчай. Одначе якби він міг побачити все, то, мабуть, був би задоволений.

Хоча Дрозд також піклувався про свою честь, ще й як піклувався, проте він був не князь, а всього лише паном-боярином. Те, що його статки та реальна влада були не меншими, аніж в удільного князя, питання гонору не торкалося.

Тому, коли вранці до брами під'їхав угорський герольд і почалися переговори, точніше, перекрики, бо Дрозд стояв на брамі, а герольд  — унизу, то француз (як і більшість оточення короля, герольд походив із його батьківщини) навіть не здивувався, коли після слів (Дрозд промовляв німецькою): «Я згоден засвідчити свою пошану їхнім милостям[102]...»  — згори пролунало:

 — За мене аманатом[103] Бенедикт-воєвода.

 — Їхні милості вирішать!

 — Якщо мене схоплять або я захворію, його вб'ють!

Про себе герольд зрозумів: Бенедикт  — найліпший тактик об'єднаної армії, та, головне, він родич багатьом впливовим аристократичним родам у кількох країнах.

Із таким заручником можна почуватися безпечно.

 — Із ним один слуга! Ваші люди мають бути відведені. У місті Бенедиктові забороняється говорити, хай лише слухає те, що йому скажуть.

Ну, це завжди так.

Менш ніж за годину угорські та польські війська були відведені до табору, з якого виїхали чотири вершники. Перед брамою двоє спішилися, двоє інших ухопили повіддя їхніх коней і подалися назад.

Брама відчинилася, назустріч ворожому воєводі вийшов Дрозд у супроводі слуги.

Вони обмінялися привітаннями. Щойно за Бенедиктом зачинилася брама, Дрозд, повільно, повільно, пові-і-і-льно рухаючись уперед, прошепотів:

 — Слухай, Герко...

Побачивши князя, Дрозд ледве стримався, щоби не перехреститися  — і то, головним чином, стримався, аби його ж не злякати, бо Божа заступа явно була потрібна Семенові Наримунтовичу.

Як то кажуть, ті, кого в домовину кладуть,  — і то кращий мають вигляд.

«Не брехали, виходить, вони про хворобу».

— Я можу визнати, що князь Белза є підручником Ваших милостей, проте браму не відчиню й заручників не видам, — на цьому воєвода й уперся — не зрушиш.

На зворотному шляху воєвода несподівано запитав Герка:

— А нумо, повтори, що я тобі казав, — і той повторив.

...Ніхто не зрозумів, чому наступного дня Герко вдягся — поверх кольчуги — у найкращі шати свої, натягнув шолома, який начистив так, що той блищав, мов сонце, та весь час ходив по стіні.

Дивно, проте саме це певний час заважало Геркові виконати завдання — на нього весь час позирали. Лише наприкінці дня він, переконавшись, що саме зараз за ним ніхто не стежить, блискавично витяг одну зі стріл зі свого сагайдака (які там лежали вістрям догори, перами вниз), із силою встромив її у свій щит, скрикнув...

Усі голови повернулися до нього, і всі побачили, що стріла прикметна — чотири пера, до того ж пофарбовані в різні кольори — мабуть, для того, щоби вона привернула увагу, а навколо обмотано шматок пергаменту.

Люди пана Офанасія мали в місті велику свободу, одначе Павло — в дитинстві його звали Воронко — почувався непевно. Він не розумів, чому Кулпа затримав посольство, дозволив лише послати гінця. Навіть якщо темник обдурює, зібрав свій тумен проти Волині, то й тоді він мусив відпустити.

Можливо, особливо тоді відпустити.

У Воронка весь час було відчуття, немов він потрапив у зачароване місто. Начебто ніхто не стежить — хоч пішки ходи, хоч верхи скачи. І мурів немає. І митники там, де до міста вливався великий шлях, якісь аж сонні, на тих, хто виїздить із міста, не зважають. І об'їхати їх легко, бо всі вулиці виходять або до степу, або на вкриту кригою річку. Проте Воронок відчував, що коли він спробує покинути місто, то й трьохсот кроків не відійде.

Таке було це відчуття тверде, що він навіть і перевіряти не став, — упевнений був, що то марно.

Сьогодні він перебував у роздумах. Річ у тому, що позавчора йому з вікна усміхнулася молодиця, і наступного дня він не випадково пройшовся саме тією вулицею, та як назад ішов, то його перестріла стара жінка, що нашою мовою повідомила, мовляв, її пані чекає красивого та молодого пана завтра ввечері.

Що це?

З одного боку, для жінки з гарему подружня зрада  — це дуже часто велика мрія. І побачення з іноземцем, який за короткий час поїде собі  — а отже, не прохопиться,  — почасти безпечніше, аніж зв'язок із кимось зі своїх. А з іншого  — що, в гаремі не знайдеться суперниці, яка донесе?

І за четвертим правилом[104] за такі речі карають смертю. Звісно, якщо