Щира шахрайка - Емілі Локхарт

— Я обіцяв тобі стародавню таємницю, та не дістав нічого, лише паркувальний майданчик, — промовив Паоло, напівсумно і напівжартома, коли вони повернулися до машини. — Я мав це передбачити.

— Усе гаразд.

— Я знаю, як користуватись Інтернетом.

— О, не переймайся. У будь-якому разі мене дужче хвилюють вівці.

Він усміхнувся.

— Справді?

— Звісно. Овець ти ж можеш гарантувати?

— Ти серйозно? Тому що, насправді, я не думаю, що можу гарантувати овець і не хочу тебе знову підводити.

— Ні. Мене взагалі не хвилюють вівці.

Паоло похитав головою.

— Я мав би довідатися. Вівці — не Стоунгендж. Треба це визнати. Навіть найкращі вівці ніколи не стануть Стоунгенджем.

— Нумо їсти карамельки, — запропонувала Джул, воліючи підбадьорити його.

— Чудово, — сказав Паоло. — Це ідеальний план.

* * *

Будинок виявився взагалі не будинком. Це був особняк. Розкішна кам’яниця, побудована в дев’ятнадцятому столітті. Поруч були сади, а на вході — брама. Паоло мав код до воріт. Він відчинив їх і поїхав звивистою дорогою.

Стіни були цегляні, укриті плющем. З одного боку ріс похилий сад трояндових кущів із кам’яними лавками, який закінчувався круглою альтанкою поблизу струмка.

Паоло понишпорив у кишені.

— Десь тут у мене були ключі.

Дощ тим часом посилився. Вони стояли біля входу в будинок, тримаючи сумки.

— Чорт, де ж вони? — Паоло знову обмацав піджак, штани, знову піджак. — Ключі, ключі, — він зазирнув до сумки. Потім до наплічника. Вибіг і пошукав у машині.

Він сів у дверях, під навісом від дощу, і витягнув усе з кишень. Тоді все з сумки. І геть усе з наплічника.

— У тебе немає ключів, — сказала Джул.

— У мене немає ключів.

Він був шахраєм, пройдисвітом. Він взагалі не був Паоло Вальярта-Беллстон. Які докази бачила Джул? Ані посвідчення, ні онлайн-фотографій. Лише те, що він сказав їй, його манери, його знання сім’ї Імоджен.

— Ти дійсно знайомий із цими людьми? — запитала вона, намагаючись говорити невимушено.

— Це заміський будинок мого друга Найджела. Я гостював тут у нього влітку, будинок зараз порожній, і я знав код від брами, чи не так?

— Я насправді в тобі не сумніваюся, — збрехала вона.

— Ми можемо обійти будинок іззаду й подивитися, чи не замкнено кухонні двері. Там є город — іще з часів, коли тут були городи, — мовив Паоло. — Гадаю, технічний термін — «у старі-добрі часи».

Вони напнули свої куртки над головами і побігли крізь дощ, вступаючи в калюжі та сміючись.

Паоло пошарпав двері кухні. Вони були замкнені. Він блукав навколо, шукаючи запасного ключа між камінням, а Джул зіщулилася під парасолькою.

Вона витягла телефон і вбила у пошук його ім’я та відкрила зображення.

Фух. Безперечно, це був Паоло Вальярта-Беллстон. Пошук видав його фотографії на доброчинних фандрейзингах[26], де він стоїть поруч із батьками, без краватки на заході, де чоловіки, вочевидь, мусили їх одягати. Його світлини з іншими хлопцями на футбольному полі. Розміщена бабусею в блозі аж тричі фотографія з середньої школи, на якій був рот, повний брекетів, і погана зачіска.

Джул тішилася, що це Паоло, а не якийсь пройдисвіт. Їй подобалося, що він був хорошою людиною. Ще кращим було те, що він справжній, адже вона могла вірити йому.

Проте в Паоло є ще стільки сторін, яких Джул ніколи не пізнає. Стільки історій, про які він ніколи не розповість їй.

Паоло визнав пошуки ключа безнадійними. Його волосся геть змокло.

— Вікна на сигналізації, — промовив він. — Гадаю, це безнадійно.

— Що робитимемо?

— Краще ходімо в альтанку і деякий час цілуватимемося, — запропонував Паоло.

* * *

Дощ не вщухав.

Вони їхали у вогкому одязі до Лондона і зупинилися в пабі, щоб поїсти смаженої їжі.

Паоло зупинив машину коло будинку Джул. Він не поцілував її, а простяг руку, воліючи узяти її руку. «Ти мені подобаєшся, — сказав він. Я думав… я думаю, що вже все прояснив? Але гадаю, що маю це сказати».

Він подобався Джул. Їй подобалось, якою вона є поруч із ним.

Утім, поруч із ним вона не була собою. Вона не знала, що це, або навіть хто це — та, що подобається Паоло.

Можливо, це Іммі. Можливо, це Джул.

Вона не була впевнена, де саме покласти межу між ними. Джул пахла жасмином, як Імоджен, Джул розмовляла, як Імоджен, Джул любила книжки, які любила Іммі. Це було правдою. Джул була сиротою, як Іммі, людиною, яка створила себе сама, людиною з таємничим минулим. Вона відчувала: так багато Імоджен було в Джул, і так багато Джул було в Імоджен.

Але Паоло думав, що Патті й Гіл — її батьки. Він гадав, що вона вчилася в коледжі з бідною мертвою Брук Леннон. Він гадав, що вона єврейка, має статок і володіє лондонською квартирою. Ця брехня являла собою частину того, що йому подобалося. Не можна було сказати йому правду, і навіть якби вона це зробила, він зненавидів би її за брехню.

— Я не можу зустрічатися з тобою, — сказала вона йому.

— Що?

— Я не можу зустрічатися з тобою. Ось так. Узагалі.

— Чому ні?

— Я просто не можу.

— Є хтось іще? З ким ти зустрічаєшся? Я міг би взяти номер чи стати в чергу абощо.

— Ні. Так. Ні.

— Тож яка відповідь? Я можу змінити твою думку?

— Я неприступна, — Джул могла вигадати, що в неї є інший хлопець, але вона більше не хотіла йому брехати.

— Чому ні?

Вона відчинила двері автівки.

— У мене немає серця.

— Зачекай.

— Ні.

— Будь ласка, зачекай.

— Мені треба йти.

— Ти кепсько провела час? Я маю на увазі, крім дощу, не було ні Стоунгенджа, ні заміського будинку, ні овець? Окрім того факту, що сьогодні сталася катастрофа за катастрофою?

Джул хотіла залишитися в машині. Торкнутися його губ кінчиками пальців і розслабитися, перестати бути Іммі й дозволити брехням нагромадитись одна на одну.

Утім, цього не буде.

— Дай мені чортів спокій, Паоло, — огризнулася вона. Джул штовхнула двері машини й увійшла в зливу.

* * *

Минуло кілька тижнів. Джул досі вищипувала брови в тоненькі лінії. Вона накупила багато одягу — прегарних речей з величезними сумами на цінниках. Вона придбала кулінарні книжки для кухні, хоча ніколи ними не користувалася. Вона ходила на балет, до опери, до театру. Вона роздивлялась усе довкола: історичні пам’ятки, музеї й знамениті будівлі. У Портобелло-Роуд вона купила антикваріат.

Пізно ввечері у квартирі з’явився Форрест. Наразі він мусив бути в Америці.

Подивившись у вічко,