Щира шахрайка - Емілі Локхарт

— Не можу повірити, що нас змусили піти, — скаржилась одна з них, ковтаючи слова.

— Вони мали б задовольнитися нашими послугами, ті мерзотники, — додала інша. Їхні акценти були йоркширськими.

— О, він милий, — перша жіночка дивилася на Паоло з відстані в десять футів.

— Як гадаєш, чи хоче він випити?

— Ха! Нахаба.

— Ну, не знаю. Запитай його.

Перша жіночка крикнула: «Якщо ви бажаєте сьогодні відірватися, джентльмене, то можете піти з нами».

Паоло зашарівся.

— Що?

— Ти йдеш? — запитала молодиця. — Лише ти.

Паоло похитав головою. Жінки пішли, гигикаючи, а він спостерігав, поки вони не зійшли з мосту. Потім він знов узяв Джул за руку.

Але настрій змінився. Вони вже не знали, що сказати одне одному.

Нарешті Паоло промовив: «Ти знаєш Брук Леннон?»

Що?

Брук, подруга Імоджен. Що Паоло має спільного з Брук?

Джул ненав’язливо відповіла: «Так, із коледжу Вассара. А що?»

— Брук… вона загинула десь тиждень тому, — Паоло втупився поглядом у землю.

— Як? О ні.

— Я не хотів бути тим, хто скаже про це тобі. Я не міг визначитися, доки зараз не зрозумів, що ви були знайомі, — мовив Паоло. — І потім слова самі зірвалися.

— Звідки ти знаєш Брук?

— Насправді я її не знаю. Вона була подругою моєї сестри з літнього табору.

— Що трапилося? — Джул відчайдушно захотіла почути його відповідь, але її голос був спокійним.

— Стався нещасний випадок. Вона була в парку на півночі від Сан-Франциско. Вона відвідувала деяких друзів, які ходили до коледжу в місті, але ті були заклопотані чимось, тож Брук пішла прогулятися. Це сталося надвечір, коли почало сутеніти. Вона сама була в заповіднику. І вона просто… Брук упала з мосту. З мосту над ущелиною.

— Вона впала?

— Припускають, що вона була напідпитку. Вона забилася головою, і ніхто не знайшов її до сьогоднішнього ранку. Окрім деяких тварин. Тіло було добряче понівечене.

Джул здригнулася. Вона згадала Брук Леннон, її гучний показушний сміх. Брук, яка забагато прикладалася до чарки. Брук, зі збоченим відчуттям гумору, прилизаним жовтим волоссям і тюленюватим тілом. Зухвалі лінії її щелеп. Дурна, обмежена, груба Брук.

— Звідки відомо, що сталося?

— Вона перехилилася через перила. Можливо, вилазила, воліючи щось побачити. На парковці знайшли її машину з порожньою пляшкою горілки.

— Це було самогубство?

— Ні, ні. Просто нещасний випадок. Про це йшлося сьогодні в новинах, наче застережлива історія. Типу завжди беріть із собою приятеля, коли вибираєтеся на природу. Не пийте горілку перед тим, як вирушите до ущелини. Її сім’я занепокоїлася, коли вона не повернулася додому напередодні Різдва, але поліція припустила, що вона свідомо не вийшла на зв’язок.

Джул було холодно і дивно. Вона думала про Брук, відколи приїхала до Лондона. Вона могла б знайти її в Інтернеті, але цього не зробила. Вона повністю вирізала Брук із життя.

— Ти впевнений, що то був нещасний випадок?

— Жахливий нещасний випадок, — відповів Паоло. — Мені дуже шкода.

Вони деякий час ішли в незручному мовчанні.

Паоло натягнув капелюха на вуха.

За хвилину Джул підійшла і знову взяла його за руку. Вона хотіла доторкнутися до нього. Визнання цього й сама дія нагадували героїчний вчинок більше за будь-яку бійку, в якій вона колись брала участь. «Не думаймо про це, — сказала вона. — Будьмо по інший бік океану і відчуватимемо себе щасливими».

Дівчина дозволила Паоло провести її додому, і він знову поцілував її перед будинком. Вони обіймалися на сходинках, аби зігрітись, а в повітрі кружляли веселі сніжинки.

* * *

Наступного дня рано-вранці у квартирі з’явився Паоло з великою сумкою. Джул була в піжамних штанях та домашній сорочці, коли він подзвонив у двері. Вона залишила його чекати в залі, поки вона не вдягнеться.

— Я позичив будинок у свого друга в Дорсеті, — сказав хлопець, прямуючи за нею на кухню. — І я орендував автівку. Решта, що може знадобитися на вихідні, лежить у цій сумці.

Він простягнув її, і Джул заглянула всередину: чотири батончики «Crunchie», чипси «Hula Hoops», карамельки «Swedish Fish», дві пляшки газованої води й пакетик із чипсами з сіллю та оцтом.

— Ти не взяв одягу. І навіть зубної щітки.

— Це для дилетантів.

Вона засміялася: «Фу».

— Ну гаразд, у машині маю наплічник. Але це — важливі речі, — сказав Паоло. — По дорозі ми зможемо побачити Стоунгендж. Ти його бачила?

— Ні, — Джул було особливо цікаво побачити Стоунгендж, про який вона читала в романі Томаса Гарді, що його купила у книгарні в Сан-Франциско. Вона хотіла побачити усе на світі, — ось як вона почувалася. Увесь Лондон, якого вона ще не бачила, усю Англію, цілий великий світ — і відчути себе вільною, могутньою й такою, що має право засвідчити і збагнути, що там існує.

— У нього є стародавня таємниця, тож усе буде чудово, — сказав Паоло. — Потім, коли дістанемося будинку, ми зможемо піти прогулятися й подивитися на овець на луках або сфотографувати їх. Можливо, погладити їх. Що завгодно, що люди роблять за містом.

— Ти мене запрошуєш?

— Так! У будинку дві окремі спальні. Доступні.

Він сів на краєчок кухонного стільця, ніби не впевнений, чи бажаний він тут гість. Нібито він занадто далеко зайшов.

— Ти нервуєшся, — промовила Джул, зволікаючи.

Вона хотіла сказати «так». Вона знала, що не мусить.

— Так, я дуже нервую.

— Чому?

Паоло на хвильку замислився. «Ставки тепер вищі. Для мене важливо, що ти відповіси». Він повільно підвівся й поцілував її в шию. Дівчина нахилилася до нього, він трохи тремтів. Вона поцілувала його м’яку мочку вуха, а потім губи, стоячи навшпиньках на кухні.

— Це означає «так»? — прошепотів хлопець.

Джул знала, що не повинна йти.

Це була найгірша ідея. Вона давно залишила цю можливість позаду. Кохання являло собою те, чого ти позбуваєшся, коли стаєш… хай ким вона є зараз. Воно більше за життя. Небезпечне. Вона ризикувала і відтворювала себе.

Зараз на її кухні тремтить хлопець, цілуючи її й тримаючи в руках сумку зі шкідливою їжею і газованою водою. Верзе дурниці про овечок.

Джул перейшла на інший бік кімнати і вимила руки в раковині. Їй здавалося, що всесвіт пропонує їй щось гарне й особливе. Більше такої пропозиції не надійде.

Паоло підійшов і поклав руку їй на плече дуже-дуже лагідно, немов просячи дозволу. Ніби благоговіючи з того, що йому дозволено торкнутися її.

І Джул обернулась і сказала йому «так».

* * *

Стоунгендж був закритий.

І крапав дощ.

Не можна подивитися на камені, якщо тільки ви завчасно