Щира шахрайка - Емілі Локхарт

— Якби він жив зараз, — відказала Джул, — то був би сценаристом на телебаченні.

— Ти пам’ятаєш мене? — запитав хлопець. — Я Паоло. Ми зустрілися влітку на Мартас-Віньярді.

Він сором’язливо всміхнувся. На ньому були старі джинси і м’яка помаранчева футболка. Пошарпані сліпони. Джул знала, що він полюбляв пішохідний туризм.

— Ти змінила зачіску, — додав Паоло. — Спочатку я не був упевнений, що це ти.

Він мав гарний вигляд. Джул вже забула, який добрий вигляд він мав. Одного разу вона поцілувала його. Його густе чорняве волосся спадало на обличчя. Його щоки були злегка обпечені сонцем, а губи злегка потріскалися. Можливо, він катався на лижах.

— Я тебе пам’ятаю, — сказала вона. — Ти не міг обрати між ірисками та гарячим шоколадом, на каруселях тобі стало зле, ти, можливо, захочеш колись вивчитися на лікаря. Насправді ти граєш у гольф — і це нудно, ти подорожуєш по світу — і це цікаво; ти стежиш за дівчатами біля музеїв і підкрадаєшся до них, коли вони зупиняються, щоб повитріщатися на відомого воскового романіста.

— Я просто подякую тобі, — сказав Паоло, — хоч ти і зробила злісне зауваження щодо гольфу. Я радий, що ти мене пам’ятаєш. Ти читала його твори? — він указав на Діккенса. — Я мав читати його в школі, але забив.

— Так.

— Як гадаєш, який роман найкращий?

— «Великі сподівання».

— Про що він? — Паоло не звертав уваги на воскову фігуру. Він пильно дивився на Джул. Він простягнув руку і, поки вона відповідала, провів своєю рукою по її руці. Це був дуже впевнений крок — торкнутися її таким чином, адже минуло лише кілька хвилин після повторного знайомства. Зазвичай Джул не дозволяла людям доторкатися до себе, але вона не мала нічого проти Паоло. Він був дуже чемний.

— Хлопчик-сирота закохується в багату дівчину, — відповіла вона йому. — Її звуть Естелла. Усе життя її вчили розбивати серця чоловікам, і, можливо, у неї не було власного серця. Її виховувала божевільна леді, яку колись покинули біля вівтаря.

— Отже, Естелла розбиває серце хлопчика?

— Чимало разів. Навмисно. Естелла не знає, що ще робити, окрім цього. Розбиті серця — її єдина сила в світі, — вони відійшли від Діккенса до іншої частини музею. — Ти тут сам? — спитала Джул.

— Із другом мого батька. Я зупинився в нього на кілька днів. Він хоче показати мені місто, однак йому постійно треба сидіти. Арті Тетчер, знаєш його?

— Ні.

— У нього запалення сідничного нерва. Він пішов відпочити до кафе.

— А як ти опинився в Лондоні?

— Я пройшов через Іспанію, Португалію, Францію, Німеччину, Нідерланди, знову Францію. Потім я дістався сюди. Я подорожував зі своїм другом, але він повернувся додому на Різдво, а мені вертатися не хотілося, тож я приїхав, щоб залишитися з Арті на свята. А ти?

— У мене тут квартира.

Паоло нахилився ближче і вказав на темну залу.

— Агов, там далі є Кімната жахів. Підеш зі мною? Мені потрібен захист.

— Від чого?

— Від божевільно-страшних воскових фігур, ось від чого, — відповів Паоло. — Це в’язниця з ув’язненими, що втікають. Я підгледів. Багато крові й нутрощів.

— І ти хочеш піти?

— Я люблю кров і нутрощі. Але не на самоті, — він усміхнувся. — То ти йдеш, щоб захистити мене від ув’язнених психіатричної лікарні, Імоджен? — Вони вже стояли коло дверей до Кімнати жахів.

— Звісно, — сказала Джул. — Я захищу тебе.

* * *

Не було ніяких трьох хлопців у Стенфорді.

Вони взагалі не існували. Не було навіть жодного.

Джул не потрібен був хлопець, вона не була упевнена, що їй подобаються хлопці, не була впевнена, що взагалі їй хоча б хтось подобається.

Вона мала зустрітися з Паоло о восьмій годині. Тричі вона чистила зуби і двічі перевдягалася. Потім набризкалася парфумами з ароматом жасмину.

Коли Джул помітила його — він чекав біля каруселі, де вони домовилися зустрітися, — вона майже розвернулась і пішла геть. Паоло спостерігав за вуличним артистом. Він був щільно замотаний шарфом, щоб протистояти січневому вітру.

Джул сказала собі, що не мусить наближатися до людей. Ніхто не вартий ризику. Вона піде просто зараз, вона вже збиралася вшитись, але Паоло вгледів її, побіг до неї з максимальною швидкістю і, наче маленький хлопчик, зупинився, перш ніж упасти. Він узяв її за зап’ястки, розвернув і сказав: «Боже, це наче у кіно. Чи можеш ти повірити, що ми в Лондоні? Все, що ми знаємо, лежить по той бік океану».

І він мав рацію. Все було по той бік океану.

Сьогодні ввечері все буде добре.

Паоло повів Джул прогулятися вздовж Темзи. Вуличні артисти грали на акордеонах та ходили по вузьких канатах. Потім Паоло із Джул ненадовго зайшли в книгарню, а відтак Джул купила їм обом цукрову вату. Поклавши солодкі рожеві хмаринки до рота, вони рушили до Вестмінстерського мосту.

Паоло взяв Джул за руку, і вона йому це дозволила. Він м’яко розтирав її зап’ясток пучкою великого пальця. По її руці поширювалося тепле хвилювання. Вона була здивована, що його дотик може бути таким втішним.

Вестмінстерський міст — це низка кам’яних сірих та зелених арок над Темзою. Світло від ліхтариків на вершині мосту відбивалось у швидкій річці.

— Найгіршим у цій Країні жахів був Джек-Різник, — сказав Паоло. — Знаєш чому?

— Чому?

— По-перше, тому, що його так і не впіймали. А по-друге, через чутки, що він наклав на себе руки, зістрибнувши просто з цього моста.

— Та йди ти!

— Саме так. Імовірно, він стояв якраз тут, коли стрибнув. Я прочитав це в Інтернеті.

— Цілковита маячня, — сказала Джул. — Ніхто навіть не знає, ким насправді був Джек-Різник.

— Ти маєш рацію, — відповів Паоло, — це маячня.

Потім він поцілував її під вуличним ліхтарем. Наче сцена з фільму. Камені були вогкими від туману і блищали. Їхні пальта майоріли від вітру. Джул здригнулась у нічному повітрі, і Паоло поклав теплу руку їй на шию.

Він поцілував її так, ніби не міг собі уявити, що хоче бути десь іще на планеті, тому що хіба це не приємно і чудово? Начебто він знав, що вона не дозволяє людям торкатися до неї, а йому дозволила, і він був найщасливішим хлопцем у світі. Джул відчула, як річка під нею потекла по її венах.

Вона хотіла бути собою поруч із ним.

Цікаво, чи була вона собою. Якби вона могла бути собою.

І якби хтось міг покохати ту людину, якою вона була.

Вони відійшли одне від одного і хвилину йшли мовчки. Гурт із чотирьох п’яних молодичок