Тарас. Повернення - Олександр Денисенко

…Ще один клапоть туману позаду — і Шевченко вже на дні колосальної котловини, усіяної численними скелями, наче велетенськими голками. Вони вишикувалися в хвилі, схожі де на оборонні мури, а де на місячні кратери чи арени. А над ними, якщо спуститися і зиркнути вгору, височіє геометрично рівним околом безмежна лінія степового плато.

Несподівано за гострими скелями попереду майнула чиясь тінь.

Шевченко сховався за скелю.

Тінь так само сховалася, тільки скеля в неї нижча.

Шевченко подумав, що то адаєць, і привітно звернувся казахською:

— Ассаламу алейкум! Қайырлы таң![40]

Проте відповіді не почув. Тоді Шевченко додав російською:

— Доброе утро!

Відвіт прилетів польською й доволі різко:

— Cicho![41]

Шевченко, не зрозумівши, з ким має справу, запитав:

— Проше пана, хто то є?

З-за гострого каменя вистромилася рушниця, потім майнула сива голова Мостовського.

— Kładź się![42] — засичав Мостовський. Він був завзятий мисливець, тому не дуже зрадів, що Шевченко здійняв стільки галасу й затулив собою пустельного зайця, який вискочив на велику крейдяну брилу. А Тарас зрадів, ще й махнув Мостовському, що то ж він. Пролунав постріл. Шевченко в останню секунду второпав, що купа дробу летить у нього, і впав навзнак.

Постріл влучив у скелю за Шевченком нижче зайця, якого неначе вітром здуло.

— Холєра ясна! — розсердився Мостовський.

— Ти куди, пся крев, цілиш?! — насварився Тарас, встаючи з білого глею й обтрушуючись.

Не вибачаючись, Мостовський пішов у тому напрямку, куди шаснув сірий. І мимохідь докірливо зашепотів Шевченкові:

— Ти чого не в казармі?

— Ти ж мене мало не вбив! — стерявся Шевченко, йдучи за ним.

— Скажи мені спасибі, що тебе в казематі не вбили. Я всю тюрму на ноги підняв, як ти зомлів, — цідив крізь зуби Мостовський, заглядаючи за кожну скелю.

— O co chodzi?[43] Ти кажеш, що мене мали вбити. Усков каже, що мені краще в форті не показуватися і в його саду сидіти!

— Правильно каже. Ти там таке на допитах підписав, що краще тобі в саду сидіти, — Мостовський знову помітив зайця й побіг до чергової скелини.

— Що підписав? — здивувався Тарас.

— Доноса! — заголосно випалив Мостовський. Два зайці, що ховалися за скелею, кинулися врозтіч. А Мацей вилаявся польською невідомо на кого: — Żebyś psu mordę lizał![44]

— Ти про кого? Якого доноса?!

І тут Мостовський випнув груди колесом і геть-чисто уподібнився поручникові Ферту:

— Что вы тут целый литературный салон развели с ляхами да малороссами?!

Від не раз почутої від агентів охранки репліки Тарас аж отетерів. Йому в голові не вкладалося, що він підписав бозна-яку супліку. Та довготелесий Мостовський недовго тримав ослячу морду й розхихотівся. Шевченкові відлягло від серця. Хоч направду, в душі вже зашкребли сумніви. І щоб відучити приятеля так жартувати, Тарас зацідив йому гепака нижче спини:

— Ах ти ж ляшуга!

Мацей вмах відреагував:

— Сам ти хохол-голодранець! — і так само хвицьнув Шевченка.

— Ти мене перевіряв! — лютився Тарас.

— Ага! — вичавив із себе Мостовський, примічаючи вуханя під гігантською крейдяною брилою, і знову поринув із головою у свої лови.

— Я нікого не здавав! — не міг заспокоїтися Тарас.

— Та знаю! — шикнув на нього Мацей і жестом дав зрозуміти, щоб Тарас обходив брилу з протилежного боку. Сам пішов обминати її з іншого.

За хвилю, обігнувши брилу з обох боків, два ловці зійшлися носом до носа. Мостовський тільки пхикнув, наче Шевченків образ йому не сподобався. А тоді вказав приятелеві, щоб той обходив наступну, ще вищу крейдяну брилу. І цього разу на них чекало розчарування. Один почухав сивого чуба, інший — голомозу потилицю. Мацей зиркнув ліворуч, Тарас — праворуч і вгору. І від того, що побачив у небі, штовхнув приятеля в бік. З високості на землю летів стрілою, склавши при тулубі крила, беркут. Обидвоє мисливців закрутили головами, стежачи за його пікіруванням. І, розвернувшись на сто вісімдесят градусів, побачили заскоченого зайця, на якого тієї ж миті впав пернатий хижак і пронизливо завискав від утіхи.

— Ма’ть, Мацею, ми таки програли.

— Бо беркут