Тарас. Повернення - Олександр Денисенко
Шевченко, вражений видивом, забув усе гірке. Вискочив із морської хвилі, дістав із сумки набір акварельних фарб й аркуш цупкого паперу. Набрав у срібну чарочку солоної води й заходився малювати.
З-під сонця його побачив беркут. Йому являлося більше овиду, аніж дрібним людям, що порпалися внизу. Один із тих, що вовтузився зі скелетом дерева, помітив на небі міраж і показав на нього іншим. Усі зачудовано задерли голови, впали навколішки й захрестилися. Тільки Нагаєв метушився поміж ними й підганяв. Він спішив виконати наказ, щоб не залишити Буркова без труни.
А подалі від них на верству малював на березі, сидячи по-турецьки, скулений Шевченко. Солона вода швидко висихала на папері. Дрібні кристалики солі додавали зображенню міражу ледь уловимого блиску.
Солдати, що вже відрубали гілки від стовбура, потягнули їх на віслюкові й на собі вздовж берега в Новопетровське. Після них обтятий стовбур здалеку нагадував труну.
На піску коло Шевченка виросла тінь коня та вершника в тюбетейці. За малюванням, Тарас не почув тупотіння копит. Лише коли рудий собака з білим носом зазирнув Шевченкові через плече на малюнок та лизнув його у вухо, він прочумався:
— О! А ти хто? Ну тебе до стиглої мами! — запирхав у вуса до вологого собачого носа.
А за спиною в нього кінь уже кілька разів нетерпляче вдарив копитами об пісок. І праворуч від Тараса з неба звалився на берег пошматований беркутом заєць.
«Їй-бо, продиво!» — спохопився Шевченко й нарешті оглянувся, і якраз тоді, коли над ним, здіймаючи крилами вихори піску, пролетів ширококрилий беркут. Тарас лише встиг нахилитися, щоб тулубом прикрити від піску свіжий акварельний малюнок. Коли ж пилюка осіла, залишаючи на губах тріскучо-солений присмак, перед ним, затуляючи сонце, забовваніла чорним силуетом вершниця в рожевій вуалі на обличчі й золотими шнурами-китицями з боків голови. Біля її плеча, обережно перебираючи пазурами, щоб не заплутатися в рожевому серпанку, вовтузився на дерев’яному присішкові той самий беркут. Сонце за спиною вершниці давало можливість розрізнити лише контур фігури. І коли вершниця вдягала на голову беркутові шкіряний клобучок, щоб угамувати птаха, а сама повернулася до нього боком, Тарас за вуаллю впізнав точений профіль адайки Каті. І тепер у променях, які немовби розгойдував шпуйний каспійський вітер, він побачив її зблизька і подивувався її степовій красі.
Та Катя була здивована ще більше за Шевченка. У мусульманському світі годі було побачити малюнки людей. Хіба що стара віра в бога вселенського неба Тенгрі залишила адайцям на згадку зображення рук, стріл, птахів, і то здебільшого на могильних каменях стародавніх некрополів та міст мертвих. Звісно, Катя зналася на культурі урусів і бачила малюнки й картини в будинку коменданта, у корчмі та в православній церкві, але не знала, як їх малюють. І коли з-під пензля Шевченка на її очах поставали фігури людей, будинки, мінарети, верблюди, вітрильники і віслюки з міража, та ще й догори ногами, вона затамувала подих, причарована побаченим.
Після довгої мовчанки, яка уривалася лише форканням коня, гарчанням пса, що грався з убитим зайцем, і присвистом беркута, котрому було нестерпно стирчати зашореним у своєму клобучку, озвався першим Шевченко:
— Катю! Для чого ти засмутила мого приятеля своєю розумною птахою?
Цього разу Катерина не второпала нічого з того, що промовив до неї Шевченко українською.
— Не понимай «засмутила… разумная», — сказала вона. — Ты лучче зайса отдавай свой друг. Чтоб он не ругалься.
— Не думаю, что он примет такой подарок от женщины, — проказав Шевченко, закінчуючи малювати і даючи малюнкові добре просохнути.
— У нас в роду Адай это не имеет значений. Мы все вольны, как ветер.
Шевченко підвівся, підійшов до коня і схопився за стремено:
— Тоді для чого ти за мною стежиш, раз вольна, как ветер?
Адайка притисла ногою круп конячини, той відскочив, вириваючи з рук Шевченка стремено.
І Катя сказала з погордою:
— Я не следиль. Я тебя охраняй. Так мне майор приказаль.
— В самом деле? Хороша ж у мене охорона!
— Не веришь! — обурюється адайка, миттю витягає стрілу з колчана й за частку секунди випускає її з лука, поціляючи в кам’янисту кручу. Стріла долітає до верху кручі, вдаряється в нього і повертається назад, встромляючись у пісок простісінько поміж носаків нових і мокрих Шевченкових чобіт. Тарас ще й утямити не встиг, що сталося, як Катя звеліла псові з білим носом казахською:
— Жебені алып кел![49]
Собака прожогом метнувся до чобіт Шевченка, схопив зубами стрілу, підбіг до коня, звівся на задні й віддав стрілу хазяйці.
— Это доказывает твоё воинское майстерство, а не честность, — Шевченко лиш хитнув головою.
Адайка люто зблиснула оливковими очима й на доказ своєї чесності висмикнула зі срібних
