Тарас. Повернення - Олександр Денисенко

І два приятелі задивилися на беркута, який, широко вимахуючи крилами, поніс здобич у світло-лілейні гори.

— Nie, jeżeli nie zająca, to gospodarza berkuta dzisiaj złapię![45] — затявся Мостовський, обронив коротко: «Сześć!», і гайнув за беркутом.

…Шевченко насилу вибрався з камінних манівців, піднявся схилом й опинився на рівному плоскогір’ї, що високим мисом виступало в Каспій. Між плоскогір’ям і морем самотою височіла скеля Монах. Смарагдові пінисті хвилі з шумом і веселими бризками омивали її… Шевченко роззирнувся — він уже на скелі. Поряд нікого — лише рожева зграя фламінго з ґелґотанням укрила берег. Хутенько дістав із сумки зроблену із бляхи неоковирну штуку. Обрисами та штукенція нагадувала солдата, що у випаді коле багнетом ворога. Але на животі й голові в нього світилися червоним кольором п’ять літер: «САРДИ». Шевченкові ніколи було зішкрібати їх із консервної бляшанки, з якої він вирізав цю штуку. Він упер у скелястий ґрунт нижній кінець палиці, з якою від ранку носився. Чималою каменюкою вбив у її вершок до половини цвяха. А вже на нього зверху насадив ту бляшанку в заздалегідь закручені по центру з дроту вічка. І коли він загнув верхній кінець цвяха, щоб бляха не вискочила часом від буревію, і крутонув її довкола осі, то нарешті сам переконався, що в нього вийшло щось схоже на флюгер.

Після всіх цих нехитрих операцій, Тарас підняв свій вітровказ над головою й позирнув на нього. Флюгер крутився. І сонце, що викотилося на обрій, давало можливість визначити напрямок вітру. А від того, в який бік дме вітер, залежало, швидко чи повільно до Новопетровська допливе інша поштова шхуна з указом про його звільнення. Саме для цього йому потрібна була ця загадкова «рівнісінька палиця». Та щойно він опустив палицю, як бляшанка кілька разів крутнулася, а тоді зарипіла й застигла на вітрі. Як на флюгерну жердину, палка була закоротка.

Шевченко на око виміряв потрібну висоту вітровказа. Йому потрібна була тичина, щонайменше в три рази довша, і він пильно придивився до берегової смуги. Удалині, ближче до Новопетровського укріплення, на ясному піску стирчало щось чорне й костисте. Наче силует великої гілляки, викинутої морем. І Шевченко сторчголів збіг зі скелі на берег і помчав до того стовбура. Він так поспішав до нього, що не чув пронизливого ф’юкання беркута, який кружляв ним. Зраділий, що таки встигне до сонячного зеніту поставити флюгер і визначити, скільки вузлів у напрямку Новопетровського витискає зі своїх вітрил довгоочікуваний поштовий човен, Шевченко заспівав. І сам незчувся, що співає пісню акина, який ловить вібрації степу, швидкість вітру, голос природи й розмовляє з усім світом. І те, що видавалося звичайним — громаддя сіро-бурих скель, більма солончаків, лискучі плями как[46], потріскані плескатості такирів[47], табуни лякливих джайранів із куцими хвостами, покручені саксаули, соколи, орлани, беркути й небесна блакить, мережана найвитонченішими відтінками синього й фіалкового, з соляним окрайцем місяця, загубленим у замріяній високості, пружні змії та полохливі тушканчики, підступні розколини під ногами й дошкульні колючки, тіні й осяяні, аж блискучі від кристалів кварцу валуни, перепади висот від западин до скелястих заборол, вершини яких здатна здолати тільки птаха, швидка зміна рівнів ландшафту й уповільнення чи прискорення часу — усе це враз впадало в ритм, подібний до руху всесвіту. І від усвідомлення, що ти зливаєшся з живим і тим, що відійшло, і тим, що прийде, ставало неймовірно легко та піднесено, так наче ти сам летиш у золотих струменях розжареного повітря. І лиш розмірене дріботіння звуків пісні зв’язує тебе з поверхнею землі, тільки воно не пускає вище до зір, закарбовуючи відчуте в мелодійних поривах акина.

А ще якийсь нав’язливий писк зашумів Тарасові у вухах і не пускав його злетіти. Шевченко задер голову до неба й за двома посторонками, притороченими до лап птиці, впізнав беркута, який допіру схопив у нього на очах зайця. Той весь час летів за ним, немов його переслідував. А добігаючи до сторчуватої гіллячини, Тарас помітив, що на горизонті над морем виблискує пелена гарячого повітря. А це означає, що невдовзі на небі розіллється ще одне марево. Бо та полуда вже мінилася різними кольорами, неначе підбирала фарби і лінії для міражних картин.

— Близько восьмої, — хекнув сам до себе на бігу Шевченко і понісся хутчіш. Йому до полудня треба встановити флюгер.

Підбіг, приголомшений дивовиськом. Перед ним у прибої стримів здоровенний скелет дерева. Це, напевно, груша чи те, що колись нею було. Гілки здебільшого кривулясті, нерівні. Подекуди їх густо, подекуди обламані. Але як вона сюди запливла, прибилася? Яким вітром чи штормом її сюди і звідки занесло? Невже з Волги? Такі високі дерева під Астраханню не ростуть… Шевченко підійшов ближче і зрадів своїй малості перед величезним кістяком дерева. Він видряпався на відшліфовані морем блискучо-сірі грубезні віти й побачив грушу зверху на її повний зріст, немов живу. Принаймні чотири сорти годилися на таку висоту: хряпа, глива, дуля і цукрова цицуля. Такі росли і в них у саду в Керелівці, сажнів[48] із десять заввишки. Він згадав, як ті груші сипалися їм, малим дітям, на голови в серпні-вересні, як вони їх боялися і тікали від найменшого тріску, бо вломлена під вагою плодів гілка могла й убити чи покалічити. Він пригадував їхній солодкаво-зелений запах і блідо-жовтий,