Тарас. Повернення - Олександр Денисенко
— Я вшьпомнила… Буква «ЭН» ешьчо «Нашь» нажьиваетьша!
Шевченко, задоволений, вигукнув навздогін:
— Молодець, Нато! Читава дитина!
— Ти слышьала? — заторочила Ната до Каті. — Я читава!
— А что это означай?
— Не жьнаю. Наверное, что-то хорошьее… — гомоніла Ната.
Цей діалог пом’якшив Ускова. Така прихильність до Шевченка тішила коменданта. І після з’ясовувань із дружиною, які додали ревнощів Іраклію Олександровичу, він усе ж таки полагіднішав. І вже поштиво, стримано, присідаючи на краєчок ліжка, він сказав:
— Тарас Григорьевич, примите и мои поздравления!
— Это в честь чего? Моєї непритомності? — здивувався Шевченко.
Жарти й дотепи були недоречними в Шевченковому становищі. Тому комендант сказав прямо:
— В честь вашего освобождения… Все укрепление гудит! И каждый по-разному. Вы первый украинский ссыльный, которого отсюда выпускают живым.
— Спасибо… — сказав, збираючись на силі.
— За что?
— Що дали зрозуміти.
— По крайней мере я не дам вам забыть, — проказав холодно.
— Що?
— Новопетровское, — Усков вдав, що жартує, і далі продовжив, як начальник Шевченка: — И хоть высочайшее повеление о вашем освобождении в Петербурге уже имеется, но по округу приказа ещё нет. И если он сюда придёт, то не раньше, чем через месяц с другой почтовой шхуной.
— А «Ластівка»? — спитав Шевченко, тамуючи біль у побитому тілі.
— Мачта сгорела и дыра по правому борту…
Тарас зітхнув.
— Кто приказал вас бить? Косарев?
Шевченко не відповів.
— Не говорите, потому что боитесь… І правильно делаете… Вам лучше сейчас побыть здесь, в саду, под моей охраной…
— Так виглядає, як під арештом, — промовив Тарас і спробував усе ж таки підвестися. З цього знову нічого не вийшло. Хіба що заточився і мало не впав, коли б Усков не підтримав його за плечі.
Перед ними у вікні зяяв степовою широтою пейзаж. Скелясті горби, осяяні сонцем, втратили контрастність і злилися з жовтим небом. Удалині світилася вічність.
— Для вашого же блага… — проказав за спиною комендант. — Вам тут будет безопасней. Поверьте, — немовби на підтвердження Тарасових думок правив своєї Усков. — Дядьку я убрал устным распоряжением… И мы вас не оставим наедине… Вас будут охранять два казака — наши хлопци!..
«Як дуже йому треба, то відразу наших хлопців згадує», — подумав Шевченко й закопилив губу. Добре, що того під вусами не було видно.
— Мундир я выписал новый. Старый починке не подлежит. Крови на нём много…
Шевченко його не слухав. Удалині з-за горбів вискочив невеличкий загін із чотирьох казахів. Один із них махав у бік дачі шаблею. Назустріч йому з саду вилетіла на коні Катя. Попереду неї сиділа Ната й верещала від захоплення. Стрімкий чвал шалено захоплював малу. Поклик скачу немовби почули казахські воїни й погнали на своїх конях до них.
— Вы меня слышите? — запитав Усков, ще міцніше тримаючи Шевченка за плечі.
Загін казахів приєднався до Каті. Адайка зненацька підняла в себе над головою Нату. І вони помчали до горбів зі скелями. Галайкання, регіт, зойки полинули вдалину спільно з ними.
— Якби це була моя дитина, то я б за нею вже й у вікно вискочив! — перелякався Шевченко, показуючи комендантові на те, що виробляла Катя з Натою на коні, й обернувся Ускова. Той був спокійний.
— Они же рождаются в седле. Я потому Катю нянькой и взял Нату воспитывать.
— А чого вона Нату повезла до казахів?
— Катин отец вождём адайского племени был.
— А чому був?
— Потому что мы убили его.
— І ви їм вірите?
— А вы мне? — Усков змінив руку, підхопив Шевченка за поперек і став поряд. Глянув на Тараса.
Шевченко мовчав. Іраклій, вітаючись, помахав казахові з шаблею і сказав:
— А я адайцам верю… их слово — закон.
…За тиждень на сад коменданта на світанні впав густий туман. Такого Шевченко за сім літ у пустелі не бачив. В усякому тумані каверзне те, що загострюється сприйняття звуків. А до того ж усі три алейки вимощені дрібною жорствою, і йому, щоб не сполохати вартових, довелося йти поміж дерев і кущів, наступати в тумані на квіти, яких і так тут як кіт наплакав. Кілька клаптів ромашки, деревій і безсмертник купинами, солянки, якщо їх можна назвати культурними квітами, бо вони
