Тарас. Повернення - Олександр Денисенко

піхов казахський ніж-пишак, заголила рукав багряної сукні-койлек, підставила кисть вістрю кинджала й замахнулася, щоб врізати собі руку. Усе було зроблено так блискавично, що Шевченко й сам не зрозумів, як встиг вихопити ніж в адайки і при цім сам не порізався і не вкраяв її. Усе вчинив миттєво. Тільки білоносий пес, що стомився крутити за його рухами мордою, уклав писок на лапи й заскавулів. Дівчина аж зніяковіла і в покорі схилила голову. А схвильований Шевченко задивився на неї. Захоплений і водночас збентежений, він наче вивіряв її і не віддавав ножа. Нарешті вона скинула на нього бистрим оком, зняла з голови оксамитову тюбетейку й уклонилася йому, розсипаючи пишне смоляне волосся по плечах. Тарас кивнув. Його ставлення було чистим, а слова:

— Ти ж дівчина. Тобі не на крові присягати, а заміж треба, дітей народжувати, — щирими. Сказав і вклав ніж у її срібні піховки.

А коли Катя надягала тюбетейку, вмощуючи під нею всю пишноту довгого, кольору ночі, волосся, то відповіла вже стримано:

— Когда вайна кругом, жинчина тоже воин… А я воин ат деда и дальше… пра-пра… как говорят урус…

— Ти воїн?

— Да. Весь род мой воин. І я только за воин замуж иду, — Катя зненацька нахилилася з коня і заговорила в обличчя Шевченку, як лебідь, вигинаючи свою довгу шию: — Вот ты б меня взяль?

Тарас витримав її спитуваний погляд. У нім не було жодного кокетства, тільки з’ясування того, чи подобається йому, чи вірить їй. І він сказав:

— Узяв би, якби був молодий… Но я политический заключённый. За мной полгарнизона следит… И я сейчас сложу краски и вернусь в сад. Обещаю, — і Тарас заходився демонстративно збирати художницьке причандалля в сумку.

Дівчину від того пойняло збентеження. І щоб його приховати, вона прицьмокнула. Кінь розвернувся. І з полисками червоного марева на лиці ще раз заявила:

— Я не слежу! Я тебя ахраняй!..

Сильно стиснула в підпахвини коня, аж жеребець звівіся в свічу, обсипаючи все довкола піском. Переколошканий Тарас схопив свій малюнок і фарби й, поки зчищав із них вологу рінь, Катя вже була далеко. Тільки червонястий серпанок і золоті шнури-китиці розвівалися за нею.

І Шевченко знову взявся за ломаку та почимчикував берегом подалі від форту, в якому вже гриміли барабани. І що далі він відходив, то чимраз більше зливався з міражем. І біля нього вже було не море. Довкола горів міражний казахський степ.

Зі сторожової вежі Каспій прозирався в безхмарну погоду до краю обрію. Але не цього ранку. Цього ранку від міражу перського міста, що раптом загорілося й перетворилося на пожежу в степу, морський горизонт звузився. Здавалося, що перевернуте шкереберть пожарище насувалося на берег, і в Новопетровському запанував безлад. Старий брандмейстер уже тричі прискакував на своїй пожежній трійці з командою ошелешених пожежників до дозорців і питав із божевільним острахом, чи не бачать вони де в пустелі чи на морі вогню. Чи не горить часом який фрегат або пароплав десь удалині морських хвиль? Але відповідь була одна й та ж і цілком заперечна, і її повторювали навпереміну то перший, то другий дозорець, яких у Новопетровському гарнізоні, з огляду на їхню цілодобову напружену позу, називали стóйщиками.

— Ну что там, стойщики-соколы, огню живого не видать? — питався зморений третім приїздом молодший ад’ютант капітана Косарєва.

— Никак нет, вашскобродие! Одни иллюзии в подзорной трубе! — відповідав криком перший стойщик, а другий доважував:

— Мы уже и сами боимся в окуляр заглядывать! Вдруг чёрта на небе увидим!

— Вот беда-то! И что мне начальнику полубатальона докладывать? В гарнизоне все как обезумели — пожара рыщут!

— Шамана из аула приведите, он иллюзию и отгонит! — пожартував перший стойщик.

— Это мысль! — гикнув молодший ад’ютант, ударив гарапником лошака й поскакав до тренувального плацу.

Там уже вишикувалися дві довжелезні шереги солдатів і всі втупилися в небо, хто з жахом, хто з розпачем, хто з молитвою. Двійко навіть поривалися тікати, та їх стусанами спинив фельдфебель. Поміж рядами для умиротворення православних душ проходжав священик і молебствував, обкаджуючи всіх ладаном.

Плацом пролетіла офіцерська команда «Становись!», яка так гучно була проголошена, що луна її дійшла аж до сторожової вежі.

На виконання команди офіцера кілька унтерів заходилися силоміць підіймати тих, хто стояв на колінах, чихвостили, духопелили і «чистили морди».

На плацу на виграному в Кампіоні огирі показався, як головний герой майбутнього дійства, капітан Косарєв і з цікавістю пихатого віслюка поглядав у підзорну трубу на міраж.

— Вот чудо-то, а! И что ж это за пожар мог так отразиться в воздухе?! Если бы не изучал естествознание, точно крикнул бы: «Горим!» — він аж запалився від побаченого атмосферного явища.

Настрій йому зіпсував Ферт, що хвицьнув Галюцину по крупу. Коняка рвонула, і підзорна труба ледве не випала Косарєву з руки.

— Мы давече уже горели, господин Егор… капитан… Михайлович! И, спешу заметить, нам моря не хватило, чтоб пожар тот загасить!

Знущальний тон поручника та ще й при сторонніх мало не урвав терпець Косарєву. Він уже підшукував уразливі слова, щоб відповісти столичному щиглю, як тут до них прискакав молодший ад’ютант, сплигнув з коня і, виструнчуючись, наче