Тарас. Повернення - Олександр Денисенко
Він присів на одну з великих гілок і помалу загойдався на ній — чоловік на скелетові великого дерева на межі неозорої пустелі. І чи то від дум, чи від часу, що прийшов, але та гілка взяла і зломилася під ним.
— От тобі й цукрова цицуля! — розлігся в золотому піску Тарас.
І як підвівся, то здивувався — та гілка, що під ним відломилася, була саме такою довгою і міцною, як треба для його вітровказу. Він скинув її собі на плече і поніс до скелі Монах.
— Тарасе! — долинуло до нього здалеку. Чотири фігурки рядовиків і віслюка сунули до нього вздовж прибою.
Спершу він злякався, що то вислали казаків, аби його повернути назад до саду чи ще гірше — до карцеру. І з ломакою на плечі кинувся навтьоки. Але оклик, який долинув до нього, повторювався і здавався привітним:
— Тарасе, стой! Чтоб тебя качка копнула!
Шевченко придивився до солдатських фігур, що швидко простували до нього з боку Новопетровського укріплення, і впізнав унтера Нагаєва.
— Тарас! Какого рожна удираешь? Мы не тебя, мы дерево для гроба ищем! — зазіпав на весь берег Агаділь Нагаєв, вихрещений старовірами на Адама.
Шевченко тільки тепер помітив у руках солдатів не рушниці, а пилки та сокири. Значить, точно не по його душу. Нагаєв, поспішаючи до нього, вирвався поперед всіх.
— Дерево для гроба ищем! Саксаулы-то все верст на тридцать в округе вырезали! — підбігаючи, проторохтів мокрий від таскання піщаним берегом унтер.
— Здоров, Агаділе! А гріб кому?.. — тривожко запитав Шевченко.
— Денщику Кампиони… Не знаю, как его зовут. — Поручкався з Тарасом, оглянув його, помітив садно на чолі, спитав: — Это кто тебя так?
— Не пам’ятаю, — відказав Шевченко і додав: — А денщик помер чи вбили?
— Ещё нет… — Нагаєв витягнув з-за пояса сокиру й зачав обрубувати з кістяка дерева грубі гілки. — Но умрёт вскорости… Ему Косарев шесть тысяч шпицрутенов отвалил за побег.
— Скільки? — Шевченкові здалося, що ця страшна цифра йому причулася. Він аж остовпів, ошелешений. Згадав зацьковане обличчя Івана Буркова та знущання Кампіоні з нього і ще дужче спохмурнів.
Нагаєв спробував підбадьорити:
— Чего голову повесил? Не тебе же шпицрутены.
Двоє інших солдатів, що ніяк не могли зрубати велику гілляку з закам’янілого від часу й солоної води стовбура, покликали Нагаєва на допомогу. Унтер поспішив до них і наостанок кинув Шевченкові:
— Приходи в форт к полудню! Как раз начнётся!
Тарас ще більш насупився. А як Нагаєв віддалився, пробуркотів під носа:
— Хитрий Мацей… про шпіцрутени не сказав… і сам на полювання втік.
Пригнічений звісткою, побрів уздовж берега з довгою гіллякою від груші. Хвилі заливали його нові кремові штани з равендуку і ялові чоботи. Дух і стремління полишили його. Сунув, неначе сновида. І коли б його тієї миті спитали, куди йде, то він напевне й не відповив би до пуття. Оговтало його лише сонце, що шпарко витріщилося йому в зашийок. Він глипнув на нього здивовано й на око прикинув годину:
— Мабуть, десята! — і раптом заплакав.
Чи то сонце різонуло гострим промінням, чи в душі біль, що збирався роками, сам вихлюпував слізьми. Таке інколи траплялося з ним, коли його пробивала задавлена мука. Роками він вчився страждання погамовувати. Звістка про страту Буркова шпіцрутенами його приголомшила. І першим покликом було повернутися в форт. Однак там на нього чекав арешт. Той новий поручник явно приїхав по його душу. Хоч був він йому якийсь дивний. У побоях участі не брав. Тільки слухав, що він скаже, коли його мордували новопетровські мучителі, а сам мовчав. Стояв до Шевченка спиною. Він точно пам’ятає його силует у чорних дверях тортурні. Постоїть так, послухає удар за ударом і йде. А коли Шевченко опритомнював, то перше, що пробивалося в його свідомість, був погляд того Ферта. Він вивчав його. Але варто було Тарасові заворушитися, як він тут-таки зникав…
— Не можна мені зараз до форта. Знову арештують, — раптом промовив Шевченко, неначе вибачався перед Бурковим.
І тільки тепер помітив, що над ним дрижить уся небесна твердь і що він те тремтіння вже малює акварельними фарбами на обгортковому папері для бандеролей. З миготіння повітрянних мас поволі висотувався на півнеба міраж перського міста з баштами мінаретів. У піднебессі відбивалися вулиці, вохристо-золоті глинобитні дво-триповерхові будівлі й коричнево-цинамонові чейхане. По вулицях ходили люди в барвистих халатах, чалмах і тюрбанах. Жінки в паранджах і хіджабах. Хто тягне за собою віслюка чи верблюда. Хто несе у високих глеках на голові воду та фрукти. А в здоровенній, на півнеба, пристані гойдаються біля причалів шхуни й вітрильники, деякі з червоними, спижевими чи зеленими вітрилами. Один човен
