Тарас. Повернення - Олександр Денисенко

— Мой дед Адай Парахат Муалим — великий аксакал. Всё знает.

— А звати тебе як?

— Я для уруса Катя.

— А я для всіх — Тарас. І я не урус.

— А кто ти?

— Я українець.

— Країнець? Это как наше слово «шекара»[37]?

— Майже… Бо край мій далеко.

— И вы по тот край ходите?

— Ходимо, ще й бігаємо! — не втримався і розсміявся Шевченко.

Катя від такої його реакції зніяковіла. І, обсаджена з голови до ніг горобцями, запитала:

— Неге екенін білмеймін, сен украинша сѳйлесең тγсінемін?[38]

На це Шевченко лише знизав плечима. А тоді, задивляючись у вікно на хмарку птаства, що вже, немов вилітаючи з марева, крутилася над горбами, запитав:

— Скажи, а тебе, окрім горобців, які ще тварі люблять?

— Горобці?.. Это торғайлар по-нашему?

— Так, — сказав Шевченко і з обережності, позираючи на сонмище пернатих, що сунуло до комендантської дачі, запропонував: — Може, нам краще зачинити вікно?

Катя і собі глянула на птахів, що підлітали, і розсипалася дзвінким сміхом:

— А! Не бойсь птиц! Они не меня любят, а мои баурсаки! — витягла з-за рукавів дві казахські перепічки, які кришила горобцям, і заповзято пожбурила їх у сад.

Горобці й усі крилаті миттю шмигнули за ними. Сад вибухнув різноголосим цвірінчанням і свистом. Шевченко й не помітив, як, скрадаючись навшпиньках, до його ліжка підійшла Ната і стрибнула до нього в обійми.

— Где ты был? Шьто шь тобой шьделали? Мне мама шькажьала, шьто тебя били плохие дядьки. Это правда? — спитала дівчинка, тицяючи пальцем у садно на Шевченковій голомозині.

Тарас і собі намацав те садно:

— А я й не пам’ятаю, — а тоді розквітнув в усмішці й запитався в милої пустунки: — А ти вивчила літеру «Н»?.. Поки я з дядьками бився?

Наташа прибрала серйозності і, прикладаючи пальчика до вуст, зашепотіла:

— Тишьше, а то меня шьчашь выгонят… и вшьо ижь-жьа тебя.

Тарас хитро глянув на малу шалапутку й серйозно сказав:

— Ти, Нато, не крути. Літеру «Н» без мене вчила чи ні?!

Наташа закрутила лукавими очицями. І, щоб не відповідати, засмикала Шевченкові вуса, поторгала губи. Одне слово — робила все, що могла, заважаючи йому говорити.

Казашка Катя забулася про горобців і допитливо спостерігала за тим, як Тарас бавиться й водночас учить Нату.

Шевченко врешті ухилився від настирливих пальченят малої й перепитав суворо, натискаючи на кожній літері «Н»:

— Эн-н… Ты помн-нишь н-наш уговор?

Наташа знітилася, винувато похитуючи ніжкою в червоному сандалику.

— Помн-ню, — глибоко зітхаючи, майже приречено промовила, тільки щоб не опечалювати дядю Горича.

— А який він був? — спитав Тарас.

— Букву «Н» выутьшить на жьубок, — скрушно відповіла Наташа, але раптом спохопилася і, склавши губки трубочкою, намалювала в повітрі літеру «Н». — Ой, вшьпомнила! Я её давно выутьшила и давно жьабыла. Она шь ношьками такая! Шьтранная!

— А як вона називається?

— «ЭН».

— А ще як?

— Дядя Тарашь, у нашь шь тобой шьовшьем нет времени на литературу. Шьейчашь папа вернётшья и жадашьт пертшу!

— Ти не викручуйся, хитра, — зареготався Тарас.

— Я не хитрая. Я ижьворотливая!

Шевченко розхихотівся ще дужче. Глянув у бік казашки, яка так само посміхалася, але, здається, більше пташині, яку тримала в руці та гладила по спинці. То був місцевий чубатий жайвір. Він сидів, як укопаний, і від задоволення мружив дрібненьке око.

— А кто тебе такое сказал? — поцікавився Шевченко.

— Мама внатьшале! А потом папа тожье шькажьал!.. Они любят повторять друг друга.

Зайшов Усков, сухий, підкреслено підтягнутий, заговорив із порога, наче щось забув і повернувся:

— Наташа! Перестань мучить Шевченку! Иди в сад, погуляй.

Дівчинка ще міцніше притискається до Горича, крутить головою.

Іраклій Олександрович показово категоричний:

— Катя, отведи Наташу в сад! Там столько бабочек разноцветных налетело!

Наташа не хоче йти до саду,