Все королівське військо - Роберт Пенн Уоррен
«Ми, історики,— повчає Берден Анну Стентон,— знаємо, що людина — створіння дуже складне, вона не буває тільки добра чи тільки погана, а завжди добра й погана водночас, і добре в ній випливає з поганого, а погане з доброго, і все так перемішалося, що й сам чорт ногу зломить». Однак роман Уоррена якраз і являє собою спробу по змозі розплутати цю мішанину. І, йдучи за автором, можна зрозуміти його ставлення до Старка.
Передусім — звідки взялася назва роману? Чому «Все королівське військо»? Це — слова з англійського дитячого віршика, наведеного й у відомій казці Л. Керролла «Аліса в Задзеркаллі», про Товстуна-Коротуна, який звалився зі стіни й розбився на шматки, так що «все королівське військо» не може зібрати й стулити докупи тих шматків. Загалом звертання Уоррена до цього віршика, як видно, має символізувати падіння, помилки всіх героїв роману та й увесь розбитий на шматки світ сучасної буржуазної цивілізації. Але є в ньому, думається, і дещо таке, що безпосередньо стосується Старка. Річ у тім, що англійське «humpty-dumpty», крім «товстуна» й «коротуна», включає в себе ще й значення «горбань». Горбанем був останній з Йорків, Річард III, і перекази пов’язують давній віршнк саме з ним — виплодком пекла, вбивцею принца Уельського, вбивцею власного брата Кларенса, вбивцею малолітніх дітей другого свого брата, Едуарда IV. Але таким Річарда зробила офіційна тюдорівська легенда: щоб закріпити хисткі права нової династії, треба було спаплюжити поваленого попередника, який насправді був не добріший, але й не лихіший за інших володарів тієї жорстокої доби. Уорренові це, звичайно, було відомо. Проте, будучи знавцем і любителем єлизаветинського театру, він не міг не включити в систему власної символіки шекспірівський образ горбатого короля, який не тільки відповідав тюдорівській легенді, але й був спрямований проти всякої неправедної, диктаторської влади.
Але яке відношення все це має до Старка? Зацікавившись походженням назви Уорренового роману, радянський журналіст О. Пумпянськяй провів дослідження «на місці», в Новому Орлеані. Виявилося, що Хʼю Лонгові належать слова пісні, що стала чимось на зразок гімну його прихильників. Її назва — «Кожна людина — король». По-англійському це має такий вигляд: «Every Man a King»,— а ось як виглядають слова з віршика про Товстуна-Коротуна: «All the King’s Men». Це немовби фрази-перевертні, з чого О. Пумпянський робить висновок, що «Віллі Старк не зовсім Х’ю Лонг, а в чомусь найістотнішому для романіста зовсім не Х’ю Лонг».
Усе це скоріше цікаво, ніж цілком переконливо, бо все ж таки залишається неясним, на що́ Уоррен цими фразами-перевертнями натякав. Учений ерудит, що сидів у письменнику, трохи перехитрував самого себе: назва книжки лишилася його особистою таємницею, тому що читачі, знайомі з віршиком про Товстуна-Коротуна, нічого не знають про поета-пісняра Лонга, а новоорлеанці навряд чи так уже обізнані з британською класикою і британською історією. А проте в цілому висновок О. Пумпянського справедливий: Уоррен зобразив у «Всьому королівському війську» не Х’ю Лонга, а свого власного Віллі Старка, і йому було байдуже до того, схожі вони чи не схожі.
Отже, Старк — не Лонг. Але хто ж він тоді? Згадаймо Персі Манна з «Нічного вершника». Ось із ким він споріднений — звісно, не як конкретний людський характер, а як проблема. Х’ю Міллер, колишній генеральний прокурор при Віллі Старку, сказав: «Історія сліпа, але людина — ні». Старк був людиною і все-таки виявився сліпим. Він одхрещувався од минулого і, вірячи тільки в сьогодення, намірявся будувати свій новий світ з того бруду, що був напохваті. І він переступив межу між дозволеним і недозволеним, моральним і аморальним. А коли й не встиг остаточно перетворитися на Персі Манна, то лише тому, що Адам Стентон його застрелив. Небезпека фашистського переродження немовби чигала на нього десь на повороті шляху.
«Я мушу вірити, що Віллі Старк був великою людиною,— каже Берден.— Де поділася його велич — то вже інше питання. Може, він розлив її на землю, подібно до того, як розливається рідина з розбитої пляшки. Може, звалив її на купу й запалив… Чи, може, не вмів відрізнити свою велич від своєї мізерності й так змішав їх, що все пропало. Одначе велич у ньому була».
Те, що Берден називає «величчю»,— це протестуюче, живе в натурі Старка, все, що тягло його геть від буржуазної норми, від Даффі й Ларсона, страшних у своїй логічній цілісності, і навіть від Адама Стентона, трагічного в своєму консервативному романтизмі. Але він погано повівся з цією своєю величчю. Як і Персі Манн, він — пропащий ідеаліст. Однак Манна Уоррен, власне, не звинувачував (йому здавалося, що той лише потрапив під колеса долі), а от Старка звинувачує — за сліпоту, що її не виправдати ніякими, хай і найнесприятливішими, обставинами.
Можна було б сказати, що Джека Бердена підкупила «велич» Хазяїна; і лише постріл Адама Стентона та черга пострілів у відповідь, що звалила самого Адама, витверезили його. Але сказати так означало б спростити ситуацію. Берден також був хворий на Старкову хворобу, він моторошно близько підійшов до межі дозволеного і навіть — принаймні в своїх думках — переступив її. Він сам говорить про себе як про «чоловіка, що жив у світі і довгий час бачив світ з одного погляду, а потім побачив його по-новому, зовсім по-іншому». І сталося це внаслідок усіх насильних смертей, нагромаджених «під завісу» роману, як у Шекспіровому «Гамлеті». Одного дня «несамовитий срібний крик» матері сповістив Бердена, що суддя Ірвін убив себе. Тоді він зрозумів, що був несправедливий до матері. І до материного чоловіка, до того, котрий дав йому ім’я, він був несправедливий: той пішов геть не через слабодухість чи боягузтво, а ображений зрадою дружини і друга. Так Берден почав повертати собі минуле; він зрозумів, що «коли ти не можеш визнати минулого з його тягарем, то не маєш і майбутнього, бо без першого не буває другого». І він переосмислив давню,
