Все королівське військо - Роберт Пенн Уоррен
Здавалося б, ми маємо тут справу з типовим політичним романом, у якому в силу обраної теми й диктованих нею літературних правил на перший план виступає сукупний образ механізмів завоювання й використання влади, а людські характери відсунуті в тінь і видимі лише з боку своєї «вмонтованості» в державну машину чи «випадіння» з неї. «Все королівське військо» і є політичний роман, проте зовсім не типовий. Уоррен виявляє великий інтерес до Старка і як до індивіда, до особистості. Але інтерес його специфічний: не так до «шляху нагору», як до його моральних наслідків. Тим-то він і дбає передусім про те, як краще увиразнити контраст між новим Віллі з сокирою в руках і тим колишнім — довірливим, несміливим, спітнілим від збентеження, якого Берден зустрів уперше в пивничці Слейда. І він зсуває часові пласти й немовби стикає лобами двох Старків — нового й колишнього.
Спершу ми бачимо появу губернатора Старка перед народом — у 1936 році, в зеніті слави, коли в кожній пивничці висить його портрет і він уже навчився проходити крізь натовп так, щоб люди розступалися, наче перед пророком, і так кидати нібито пусті, нібито недбалі слова, щоб до наступних виборів вони дали сходи. І одразу ж — далекий 1922 рік, пивничка Слейда. За столиком репортер Джек Берден, муніципальний чиновник Даффі (один з «хлопців» тодішнього губернатора), помічник шерифа Майкл і, нарешті, «братик Віллі з провінції», якого навіщось привів із собою помічник шерифа. І ніхто не вірить йому, що Віллі Старк — окружний скарбник, причетний до політики; навіть бувалий у бувальцях Даффі не вірить: «Не може Віллі бути політиком. Ні в Мейсон-Сіті, ні десь-інде… Досить раз поглянути на Віллі, аби побачити, що він ніколи не був і не буде політиком. І Даффі поглянув на Віллі й розважив, що той — ніякий не політик… Не скажу, що я дуже дорікаю містерові Даффі. Він опинився віч-на-віч із цариною таємниці, де летять шкереберть усі наші розрахунки, де потік часу поринає в піски вічності, де дослід спростовує формулу, де панують хаос та прадавня ніч і, заснувши під наркозом, ми чуємо навколо сміх».
Чим відчайдушніше Берден блазнює, тим видніше, що торкається він речей серйозних, які й до сьогодні збуджують у ньому біль. Та й в Уоррені також. Для нього піднесення Віллі Старка — симптом страшної негармонійності віку, тому його цікавить не кар’єра чоловіка доброчесної шкільної вчительки, а сам він, причому як лінза, що сконцентровує і заломлює суперечності життя.
Звідси — інший принцип написання роману, викладу певної історії. «Тут,— устами Бердена формулює теоретик Уоррен,— важливий не якийсь окремий приклад, не якась окрема подія… бо суть не в самій події, а в русі крізь подію». І він не хронологічно нанизує події, а створює продумані комбінації їх, з таким розрахунком, щоб тінь від одного епізоду падала на інший, нехай дуже віддалений у часі, але близький своїм значенням.
Берден — оповідач, але водночас він і дещо значно більше: адже, як вважає він сам, історія Віллі Старка і історія Джека Бердена — в певному розумінні одна історія. І не тільки тому, що Берден — щось на зразок секретаря губернатора Старка, що його життя переплітається з життям Віллі: той відібрав у Джека кохану жінку і, доручивши знайти темні плями на репутації судді Ірвіна, штовхнув його на мимовільне батьковбивство. Берден — не сліпе знаряддя, не жертва людини, яку всі навколо звали Хазяїном. Він служив Старкові не заради вульгарної вигоди і, звісно ж, не заради хліба щоденного. І до справи судді Ірвіна йому вільно було не братися або ж, навіть узявшись, відступитися, коли він побачив, до чого веде його розслідування. Але йому й самому потрібно було дізнатися про все. А ще точніше — потрібно було, спіймавши на давньому-предавньому хабарі близького друга сім’ї, виправдати свою невиразну ненависть до аристократичного, «благородного», «рицарського» Півдня, який він ненавидів з особистих причин: тому що не міг пробачити чоловікові, який вважався його батьком, слабодухості, боягузтва, капітуляції перед матірʼю; а матері не міг пробачити того, що вона не кохала жодного із своїх чоловіків. І, прагнучи певніше закреслити минуле, Берден не має жалю до друга сім’ї. Та виявилося, що суддя Ірвін — його батько, чоловік, якого мати начебто по-справжньому кохала. А що він вистрелив собі в серце, то син став не тільки його вбивцею, а й спадкоємцем. «Усе це,— резюмує Берден,— здавалося таким безглуздим і таким логічним, що… я зайшовся сміхом і ніяк не міг спинитися. Та ще перед тим, як спинився, я помітив, що зовсім не сміюсь, а ридаю…» Усі ці абсурди існують аж ніяк не десь поза Берденом; він і сам — свідчення страшної негармонійності віку. А водночас він — єдина в романі особа, здатна поглянути на те, що діється навколо, та й на самого себе збоку. Більше того, він — своєрідний «стоїк XX століття», йому притаманне загострене почуття відповідальності. Звичайно, можна все пояснити тим, що в романі є два Бердени: один живе, діє, спотикається, а другий оповідає, будучи маскою письменника Уоррена. Однак навряд чи це може зняти всі Берденові суперечності. Адже й той, про чиї діяння він переважно оповідає, той, чию долю силкується зрозуміти, також далеко не однозначний.
«…А можливо, такі люди, як Віллі Старк,— розмірковує оповідач,— від народження не залежать від талану, доброго там чи лихого, і отой талан, що здебільшого робить нас із вами тим, чим ми є, на них нітрохи не впливає, бо вони лишаються самими собою відтоді, як уперше ворухнуться в материнській утробі, і аж до скону. А
