Все королівське військо - Роберт Пенн Уоррен
Певно, немає письменника, що так чи так не займався б критикою, літературознавством. Але це, як правило, літературознавство саме письменницьке, тобто відверто субʼєктивне, в чомусь навіть упереджене. Адже мета письменника не в тому, щоб гідно оцінити творчу манеру колеги, а в тому, щоб обстояти власну, утвердити свою художню правду. Тому він вдається до критики лише вряди-годи, коли це важливо й цікаво йому як митцеві.
З Уорреном було інакше. Закінчивши університет, він почав викладати літературу. Чимало письменників починали з занять, ще дальших від мистецтва, але, здобувши собі ім’я, облишали їх. Уоррен залишився викладачем літератури. Це стало його фахом, навіть його біографією. У ній передусім намічають віхи Уорренової академічної кар’єри — надійної, примітної і навдивовижу неквапливої. Ще в 1938 році Уоррен разом з К. Бруксом видав книжку «Розуміння поезії», що справила помітний вплив на американську критику, а професорського звання в Йєльському університеті удостоївся тільки в сорок п’ять років. За «Розумінням поезії» з’явились інші праці, зокрема, монографія про Драйзера під трохи старомодною, але знаменною назвою «З повагою до Теодора Драйзера. З нагоди сторіччя від дня його народження» (1971). Писав Уоррен і про Дж. Конрада, і про Фолкнера, і про Хемінгуея. Дослідники їхньої творчості посилаються на його статті так, наче він не славнозвісний письменник, а лише колега цих дослідників, хай і вельми шанований. А втім, так воно і є. І водночас не так.
«Я починав як поет,— сказав Уоррен у 1976 році інтерв’юерові з «Нью-Йорк таймc».— Мені тоді здавалося, що роман — це жанр, який не заслуговує навіть на зневагу…» А оскільки починав він 1923 року (народився Уоррен 1905 р.), то зрозуміло, що про академічну кар’єру тоді й мови не було. Та й коли вона звершилася, Уоррен залишився поетом і видав десять книжок віршів. Остання з них — «Вибрані поезії. 1923—1975» — вийшла в світ до сімдесятиріччя письменника. Причому вона не тільки ретроспективна: до неї ввійшов новий цикл «Чи я побачу Арктур звідси, де стою?», для Уоррена певною мірою вершинний.
«Тепер я бачу,— провадив він у своєму інтерв’ю для «Нью-Йорк таймc»,— що ніякого барʼєра між прозою і поезією немає. І там і тут для мене найважливішим залишається етичний фактор». На початку 30-х років, бувши уже й поетом, і літературознавцем, Уоррен став прозаїком. З-під його пера вийшло десять романів. Уоррен-прозаїк і Уоррен-поет були відзначені однаковою мірою. Письменник здобув дві Пуліцерівські премії: одну за роман «Все королівське військо» (1946), другу — в 1957 році за книжку віршів «Обіцянки».
Оце, власне, й весь його життєвий шлях — внутрішньо надзвичайно насичений, напружений, а на зовнішні події не багатий. Навіть на війні йому побувати не випало: у дні першої світової він був ще хлопчиськом, у дні другої — тридцятип’ятирічним доцентом.
Хемінгуей починав важко. Видавці повертали йому рукописи, а він посилав їх знов і знов, нічого не змінюючи й сподіваючись, що стіна нерозуміння, стіна упередженості колись упаде. Так зрештою і сталося. Зате після опублікування книги оповідань «За нашого часу» і, особливо, роману «Фієста» до нікому не відомого, напівголодного автора, як у казці, одразу прийшла світова слава.
І Фолкнер повільно й важко, наче крізь хащі, продирався до успіху. Та коли до цього успіху, здавалося, вже можна було сягнути рукою, інтерес до незвичайних Фолкнерових творів знову різко спадав. Лише на схилі віку автора «Крику й шалу» та «Осквернителя праху» остаточно визнали «великим» і його популярність затьмарила Хемінгуеєву.
З Уорреном нічого подібного не відбувалося. Лише найперші його епічні твори (в 1933 році роман «За часів господа бога», а в 1935-му — другий роман, що так і не дістав назви) були відхилені. Одначе це не змусило Уоррена, як Фолкнера, приробляти десь у Голлівуді. Адже його годувало літературознавство. І не тільки годувало, а й прокладало йому дорогу до успіху. У середині 40-х років він був по-своєму відоміший за Фолкнера і скористався зі свого впливу, щоб підтримати публікацію Фолкнерового однотомника, підготовленого критиком М. Каулі. Цілком можна припустити, що на той час долю Фолкнера вирішила саме ця підтримка. Критик і поет Уоррен, ідучи якийсь час попереду Уоррена-романіста, коли й не вирішували, то принаймні полегшували і його долю. Та, на відміну від Хемінгуея і Фолкнера, в цій долі не було безприкладних стрімких злетів. Проте картина життя Уоррена ускладнюється відчуттям певної неузгодженості трьох його письменницьких іпостасей.
Він — поет великою мірою елітарний, у кожному разі складний, якого більше шанують, ніж читають, і який звертається до обраних, пише для вузького кола знавців. Його наставники — англійські «метафізики» XVII століття, за часів Уорренового учнівства якраз наново відкриті. «Слідом за ними,— пише О. Звєрєв, знавець англомовної поезії,— Уоррен тяжіє до ускладненого образного ряду, розгалужених метафор, «наскрізної» іронії, що легко й органічно поєднує патетику і скепсис». Близькі його поетичній манері й деякі конструкції єлизаветинського театру.
Уоррен-літературознавець загалом і в цілому не заходить у протиріччя з Уорреном-поетом, принаймні на початку шляху. Монографія про Драйзера написана з інших, ближчих до реалізму позицій, але замолоду Уоррен сповідував принципи так званої «нової критики» — наукової школи, що обстоювала автономність мистецтва, самоцінність і самодостатність художнього твору. Ще навчаючись, а потім і викладаючи в університеті Вандербільта (штат Теннессі), він був близький до професора Дж. К. Ренсома, одного із стовпів «нової критики» в Америці. А на початку 30-х років разом з іншим її стовпом, своїм співавтором К. Бруксом, працював в університеті штату Луїзіана, де вони розробляли теорію, згідно з якою іронія, парадокс, багатозначність — це головне, якщо не все, в літературі.
А от Уорренова проза цю теорію начебто спростовує. І не лише в романі «Все королівське військо» (написаному, до речі, на матеріалі політичних махінацій, що їх сам автор спостерігав, коли жив у Луїзіані), але й у першому його опублікованому романі «Нічний вершник», який вийшов у світ 1939 року і побудований навколо надзвичайно гострого соціального конфлікту.
Коли в перші роки нашого століття ціни на тютюн різко впали, фермери об’єдналися, щоб якось захиститися від сваволі скупників-монополістів. Проте були й такі, що й далі продавали свій тютюн за низьку ціну. З ними боролися
