Все королівське військо - Роберт Пенн Уоррен

— Не має значення,— мовила вона. А тоді замислено, ніби говорячи сама до себе, додала: — Це було так давно.

— Давно, півроку тому… ні, сім місяців. Та я не тільки не відповів на нього,— сказав я.— Я навіть не прочитав його. Так і поклав на туалетний столик, не розпечатавши.

Вона нічого не відповіла. Я кілька разів затягся сигаретою, чекаючи бодай слова, та вона не озивалася.

— Він надійшов у недобрий час,— мовив я зрештою.— Тоді всі і все, навіть Анна Стентон, були мені однакові, і я й знати нічого не хотів. Ти розумієш, про що я кажу?

— Так,— відповіла вона.

— Ніякого біса ти не розумієш.

— А може, й розумію,— сказала вона тихо.

— Ні, це не те. Цього ти зрозуміти не можеш.

— Можливо.

— Ну, хто зна, але отак воно було. Всі і все здавалися мені однаковими. Навіть не жаль було нікого. І самого себе не жаль.

— А я ніколи й не просила, щоб ти мене жалів,— гнівно мовила вона.— Ні в тому листі, ні взагалі.

— Таки ні,— повільно сказав я,— не просила.

— Ніколи не просила.

— Я знаю,— мовив я і трохи помовчав. Тоді повів далі: — Я прийшов сказати тобі, що тепер усе те минулося. Мені потрібно було комусь сказати… сказати вголос… аби впевнитися, що це справді так. Але це справді так.

Я почекав, але ніщо не порушило тиші, і я озвався знов.

— А сталося це завдяки моїй матері,— сказав я.— Ти ж знаєш, як у нас із нею завжди велося. Як ми не ладнали. Як я вважав її…

— Не смій! — вигукнула Анна.— Не смій! Я не хочу чути, коли ти отак говориш. Ну чому ти такий озлоблений? Навіщо таке кажеш? Вона ж твоя мати, Джеку, а той старий бідолаха — твій батько!

— Він мені не батько,— сказав я.

— Не батько?!

— Ні,— відказав я і, сидячи в темряві на нерухомій лаві-гойдалці, розповів їй усе, що міг розповісти, про яснооку дівчину із западинками на щоках, яка приїхала з Арканзасу, і спробував пояснити, чим моя мати, зрештою, віддарувала мене. Я спробував пояснити їй, що коли ти не можеш визнати минулого з його тягарем, то не маєш і майбутнього, бо без першого не буває другого, а якщо ти визнаєш минуле, ти можеш сподіватися на майбутнє, бо майбутнє можна збудувати тільки з минулого.

Я спробував пояснити все це Анні.

Нарешті після тривалої мовчанки вона сказала:

— Я й сама так вважаю, бо якби не збагнула цього, то не змогла б жити.

Більше ми не розмовляли. Сиділи в темряві на лаві-гойдалці, огорнуті вологим, важким, нудотно-солодким повітрям літньої ночі, і я викурив ще півпачки сигарет, вслухаючись у тишу, щоб почути, як дихає Анна. Сиділи довго, а потім я сказав «на добраніч» і подався Алеєю до будинку свого батька.

Оце вам історія Віллі Старка, але вона й моя історія. Бо я також маю свою історію. Це історія чоловіка, що жив у світі і довгий час бачив світ з одного погляду, а потім побачив його по-новому, зовсім по-іншому. Така переміна сталася не одразу. Відбулося чимало подій, а той чоловік не знав, коли на ньому лежить відповідальність за них, а коли ні. Власне, був навіть час, коли він повірив у те, що ніхто взагалі не несе ніякої відповідальності і що немає бога, крім Великого Ко́рча.

Спершу, тільки-но ця думка була накинута йому, як він тоді вважав, волею випадку чи обставин, вона здалась йому страхітливою, бо начебто позбавляла його минулого, яким він, сам того не усвідомлюючи, жив доти; але потім, трохи згодом, він знайшов у ній своєрідну розраду, бо виходило, що його не можна ні в чому звинуватити — ні в тому, що він випустив з рук своє щастя, ні в тому, що вбив батька, ні в тому, що зіткнув між собою двох своїх друзів і тим прирік їх на загибель.

Але ще пізніше, набагато пізніше, прокинувшись одного ранку, він виявив, що не вірить більш у Великого Корча. Він утратив ту віру, бо надто багато людей жили і вмерли перед його очима. Він бачив, як жили Люсі Старк, і Бой-Ласун, і Вчений Прокурор, і Сейді Берк, і Анна Стентон, і їхні життя були непідвладні Великому Корчу. Він бачив, як помер його батько. Він бачив, як помер його друг Адам Стентон. Він бачив, як помер його друг Віллі Старк, і чув його останні слова: «Все могло б бути інакше, Джеку. Ти повинен цьому вірити».

Він бачив, як жили і вмерли двоє його друзів, Віллі Старк і Адам Стентон. Вони вбили один одного. Їм було призначено долею привести один одного до загибелі. Як дослідник історії Джек Берден розумів, що Адаму Стентонові, якого він назвав би людиною ідеї, і Віллі Старкові, якого він назвав би людиною діла, просто-таки судилося знищити один одного, так само, як судилося їм постійне прагнення використати один одного, зблизитися, втілитись один в одного, бо через властиву їхньому часу страшну відособленість людей ні той, ні той не був самодостатнім. Та, зрозумівши, що його друзі були приречені, Джек Берден зрозумів і те, що навислий над ними присуд не мав нічого спільного з приписами божественого Великого Корча. Вони були приречені, але жили в болісних зусиллях волі. Як зауважив у розмові з приводу моральної нейтральності історії Х’ю Міллер (колишній генеральний прокурор при Віллі Старку, а згодом друг Джека Бердена), «Історія сліпа, але людина — ні». (Схоже на те, що Х’ю повернеться до політики, і тоді я пристану до нього й подаватиму йому пальто. Я набув чималого досвіду в цій галузі).

Отже, тепер я, Джек Берден, живу в будинку свого батька. З одного боку аж дивно, що мені випало там жити, бо свого часу розкопана мною правда позбавила мене минулого і вбила мого батька. Але врешті та ж таки правда повернула мені минуле. І я живу в будинку, що його залишив мені батько. Зі мною живуть моя дружина, Анна Стентон, і старий чоловік, що колись був одружений з моєю матір’ю. Коли кілька місяців тому я знайшов його, самотнього й хворого, в отій кімнаті над мексіканським ресторанчиком, мені не лишалося нічого