Все королівське військо - Роберт Пенн Уоррен

Він зовсім немічний. Та іноді знаходить у собі силу зіграти партію в шахи, як, бувало, грав колись зі своїм другом Монтегю Ірвіном у довгій кімнаті в білому будинку біля моря. Колись він був дуже добрим шахістом, але тепер нездатен зосередитись. А в погідні дні він любить посидіти на осонні. Потроху почитує Біблію. Писати він уже не має сил, але час від часу диктує мені чи Анні дещо до свого трактату. Вчора він продиктував мені таке:

«Створення людини, яку Бог у провидінні своєму прирік на гріхи, було грізним знаком усемогутності Божої. Бо не було нічого легшого й простішого для Досконалості, як створити таку саму досконалість. Та як по правді, то це було б не творення, а множення. Відмінність — передумова особистості, і єдиним способом для Бога створити — саме створити — людину було зробити її відмінною від самого Бога, а бути відмінним від Бога означає бути гріховним. Отже, творення зла є знаком Божої слави і Божої могутності. Так належало бути, аби творення добра стало знаком слави й могутності людини. Але з Божою допомогою. З Його допомогою і Його мудрістю».

Продиктувавши останні слова, він обернувся, пильно глянув на мене й спитав:

— Ти записав?

— Так,— відповів я.

Не відводячи від мене пильного погляду, він сказав з несподіваним запалом:

— Це істина. Я знаю, що це істина. А ти знаєш?

Я кивнув головою і сказав «так». (Тоді я просто не хотів його дратувати, але згодом розважив, що по-своєму таки вірю в це його твердження).

Він і далі дивився на мене, тоді тихо промовив:

— Відколи ця думка утвердилася в моїй свідомості, душа моя заспокоїлась. Я три дні її виношував. Тримав у собі, щоб упевнитися й випробувати її душею, перш ніж висловити.

Він не закінчить свого трактату, його сила тане з кожним днем, просто на очах. Лікар каже, що він не дотягне до весни.

На той час як він помре, я буду готовий залишити цей будинок. Почасти тому, що він заставлений і перезаставлений. Коли суддя Ірвін помер, справи його були заплутані, але кінець кінцем виявилося, що він був не багатий, а бідний. Колись, майже двадцять п’ять років тому, цей будинок уже заставляли й перезаставляли. Але тоді він був урятований ціною злочину. Щоб його врятувати, порядна людина вчинила злочин. Мені нема чого дуже тішитися тим, що я не піду на злочин, щоб урятувати цей будинок. Можливо, моє небажання рятувати його ціною злочину (якби мені й випала така нагода, що дуже сумнівно) говорить тільки про те, що я не так люблю цей будинок, як любив його суддя Ірвін, і що доброчесність людини може бути всього лише браком бажання, а її злочин усього лише проявом її доброчесності.

Нема чого мені тішитися й тим, що я намагався бодай якоюсь мірою відшкодувати збитки, спричинені злочином мого батька. Ті невеликі гроші, що дісталися мені з батькової спадщини, я вирішив віддати міс Літлпо в її брудній, просякнутій лисячим духом норі у Мемфісі. І я подався в Мемфіс. Але там виявилося, що вона померла. Отже, я втратив нагоду потішити своє самолюбство таким недорогим проявом доброчесності. І тепер якщо мені випаде його потішити, то, мабуть, уже куди дорожчою ціною.

Одначе гроші я ще маю і витрачаю їх на життя, поки пишу книжку, розпочату багато років тому,— життєпис Касса Мастерна, якого я колись не міг зрозуміти, але тепер, може, зрозумію. Як на мене, є щось гумористичне в тому, що пишу я про Касса Мастерна, а сам живу в будинку судді Ірвіна і їм хліб, куплений за його гроші. Адже між суддею Ірвіном і Кассом Мастерном мало подібності. (Якщо суддя Ірвін і подібний до когось із Мастернів, то не до Касса, а до його гранітоголового брата Гілберта). Але гумор цієї ситуації не видається мені дуже веселим. Надто часто трапляється така ситуація в світі, в якому ми живемо від народження до смерті, і її гумор, без кінця повторюючись, стає затертим. До того ж суддя Ірвін — мій батько, він був добрим до мене, був, можна сказати, справжнім чоловіком, і я любив його.

Коли старий помре і книжка буде дописана, я передам будинок Першому і Третьому національним банкам, і мені байдуже, хто житиме в ньому надалі, бо від того дня він стане для мене не більш як доладно складеною купою цегли й дерева. Ми з Анною більш ніколи тут не житимем — ні в цьому будинку, ні взагалі в Лендінгу. (Вона не хоче тут залишатися так само, як і я. Свою садибу вона віддала дитячому притулку, що ним давно опікується, і, як я розумію, там буде щось на зразок санаторію. Вона не дуже тішиться своїм вчинком. Після смерті Адама той будинок став для неї не радістю, а мукою, і зрештою цей її дар був даром Адамовій тіні — скромним, уклінно принесеним даром, наче жменя пшениці чи розмальоване горнятко в могилі, якими власкавлюють душу небіжчика, щоб вона йшла призначеною їй дорогою і не турбувала живих).

Отож до літа нинішнього, 1939 року нас уже не буде в Лендінгу.

Певна річ, ми ще приїдемо сюди, щоб пройтися Алеєю і побачити молодих людей на тенісних кортах у затінку мімоз, щоб прогулятися берегом затоки, де плотики для пірнання ледь здіймаються над освітленою сонцем водою, і далі, аж до соснового гаю, де товстий шар глиці так приглушить нашу ходу, що ми полинемо між деревами безгучно, мов дим. Та це буде ще не скоро, а поки що ми вирушимо з цього будинку в розбурханий світ, з історії в історію і в безмежну відповідальність перед Часом.

Роман «Все королівське військо» і його автор Роберт Пенн Уоррен

Відтоді як не стало Хемінгуея і Фолкнера, а потім і Стейнбека, Роберт Пенн Уоррен вважається старійшиною сучасної американської літератури. І не тільки тому, що йому вже перейшло за вісімдесят. Річ не так у письменницькому стажі, як у місці на літературному Олімпі. А воно в Уоррена — особливе. Наступником Фолкнера чи Хемінгуея міг стати лише романіст. Але Уоррен — і уславлений поет, і дуже відомий літературний критик.

Нерідко письменник — особливо якщо йому дароване довге життя —