Все королівське військо - Роберт Пенн Уоррен
Конфедерати, звісно ж, захищали не свою культуру, а свої бавовникові й тютюнові плантації, свій усталений, звичний рабовласницький побут; але ж і федералісти думали, зрештою, не про визволення кольорових. Їм потрібні були робочі руки для заводів і фабрик, потрібна була наново переділена, пристосована давати максимальні прибутки південна земля. Буржуазний прагматизм лишився у виграші, і вже не було ніяких перешкод на шляху поширення його переможної механістичності.
У минулому столітті Достоєвський, спостерігаючи нелюдську практику європейського капіталізму і жахаючись її, робив вибір на користь російської відсталості, бо робив вибір на користь людини. Безперечно, його гуманізм, що прорікав новий, посткапіталістичний шлях, має дуже мало спільного з міфотворчістю інтелектуалів-південців першої половини нашого століття. І все ж таки зіставлення з Достоєвським кидає світло й на їхні прагнення: адже вони робили вибір на користь відсталості рідного краю лише тому, що їх жахала капіталістична практика янкі.
Якби Уоррен на цьому й спинився, він ніколи не став би визначним письменником, як не стали визначними мислителями ні Ренсом, ні Тейт. Південний міф зник з перших же його романів, а в «Нетрях» він віддає належне Авраамові Лінкольну та історичній справедливості прагнень лідера федералістів. Що ж до останнього Уорренового роману «Куди ми повертаємось» (1977), то тут Південь заперечується і як певна самобутність, осібність. Герой роману, викладач літератури Джед Тьюксбері, приїжджає в Нашвілл (штат Теннессі), де розташований той самий університет Вандербільта, в якому навчався і працював сам Уоррен, і не знаходить і натяку на давній добрий Південь. Та все ж таки це і є його «дім». Тільки він уже не осередок принципу, на якому людина стоїть, а всього лише місце, «куди ми повертаємось», те первісне й вічне, що його несе в собі патріархальне життя простих людей. Тут наявна чимала частка втоми, розчарування. Істотним, проте, є інше: Уоррен остаточно втратив сприйняття Півдня як ідеалу — його замінила двоїстість ставлення до колишнього кумира. І двоїстість ця живить, а в чомусь навіть визначає Уорренову творчість.
На боці Півночі була історична правда, на боці Півдня — нібито людська. Для зрілого Уоррена це важливе і само собою, і — ще більше — як приклад, що виявляє деякі загальні закономірності. Зло не завжди тільки зло, добро не завжди тільки добро. Будь-яке кардинальне зрушення в житті людей здебільшого неоднозначне: і найблагородніші з них тягнуть за собою втрати. Так до певної міри чорно-біле Уорренове світосприйняття змінюється баченням діалектичним. Тепер йому потрібно зрозуміти місце окремої особистості в цьому безперервному й складному плині часу. Це й спонукає його писати романи, бо «будь-який роман,— говориться в його статті «Джерело досвіду»,— поганий чи добрий, так чи так має розповідати про історію, соціологію і про політику країни». І в своїх романах Уоррен ставить питання, якою мірою особиста правда неминуче розбігається з історичною, а якщо ні, то в чому ж усе-таки причина розладу. Хто винен більше — людина чи світ? Іноді йому здавалося, що людина, іноді — що світ, а іноді — що і людина і світ, і тоді виникало моторошне зачароване коло. Та все ж таки він більше схилявся до того, щоб покласти відповідальність на умови, на суспільні обставини. «Сили, що руйнують людську особистість…— читаємо в статті Уоррена «Вісники лиха: письменники і американська мрія» (1975),— можуть виявитися могутнішими, ніж раніше, а найбільш руйнівна з них породжена не дурними чи лихими людьми, а глибинними й безликими процесами, які відбуваються в нашій цивілізації». А в іншому місці тієї ж статті говориться: «…справжня особистість формується внаслідок взаємовідносин людини і суспільства». Отож потрібно вивчити характер цих взаємовідносин.
Оскільки добро не завжди тільки добро, а зло не завжди тільки зло, то індивід, що бере участь в історичному дійстві, багатоликий. Прагнучи добра, він здатен породжувати зло, і навпаки. Він може творити те і те, сказати б, одночасно не лише за змістом, а й за формою. Скажімо, добиваючись доброї мети неправедними засобами. Але де межа, до якої йому дозволено дійти і яку не можна переступити, щоб шалька зла на моральних терезах не переважила? Бо для Уоррена важливий насамперед не історичний, а саме моральний бік справи.
Однак і історичні наслідки людських вчинків йому зовсім не байдужі. Як і чому особистість потрапляє під колеса долі і виявляється втягненою в події, участь в яких ворожа її натурі? Таке відбувається з Персі Манном, молодим адвокатом, героєм «Нічного вершника». З почуття справедливості він вступає до організації фермерів, що борються за свої права, з того ж таки почуття стає «нічним вершником» і навіть їхнім ватажком. У міру загострення «тютюнової війни» і переродження фермерського руху «нічні вершники» стають подібними до ку-клукс-кланівців, а в їхньому ватажку проступають риси холодного вбивці, і він кінець кінцем гине від руки іншого вбивці. Перед нами трагедія пропащого ідеаліста. Але це й трагедія соціальна: негідні засоби згубили саму ідею, обернулися проти неї, перетворилися з витрат боротьби на її страшну мету. Так, виходячи з південних реалій, відштовхуючись від специфічних південних обставин, Уоррен надбудовує над ними свій світ суспільно-важливих ідей. В його уявленні таке взагалі завдання справжнього митця. «Письменник чи поет є філософом,— казав він,— тим, хто намагається піднести документальну оповідь про навколишній світ до рівня філософських узагальнень про головну мету життя».
Не завжди так трапляється, щоб один твір (та ще й написаний не в кінці, а посередині шляху, навіть ближче до його початку) обійняв головну спрямованість, сутність творчості письменника. Проте з Уорреном це трапилось. У 1946 році він завершив і опублікував роман «Все королівське військо», що лишився не тільки найкращим його твором, але й твором найбільш для нього показовим.
Щоб зрозуміти, як осмислюються і оформлюються конфлікти цієї книжки, слід не забувати про час, коли її написано. Хоч про щойно закінчену другу світову війну в романі практично не сказано ні слова, хоч основна дія його відбувається в першій половині 30-х років, війна по-своєму тяжіє над «Всім королівським військом», бо то була війна проти фашизму.
Такий собі Віллі Старк робить запаморочливу кар’єру: непитущий чоловік доброчесної шкільної вчительки, вайлуватий, наївний молодий фермер, він стає губернатором штату. Та ще й яким — усемогутнім володарем краю, спритним, безсоромним політиканом.
Проте Уоррен не пише «роману кар’єри», досить поширеного як жанровий різновид у XIX і на початку XX століття (в різний час до нього доклали рук і Стендаль, і Бальзак, і
