Все королівське військо - Роберт Пенн Уоррен

Не цурається Уоррен суспільно-важливих тем і в інших своїх прозових творах: у романі «Печера» (1959) він звинувачує в бездушності сучасну американську цивілізацію, в романі «Нетрі» (1961) звертається до теми громадянської війни 1861—1865 років. На відміну від поезії, Уоррен пише прозу немовби з огляду на широкого читача: в романах «Нічний вершник», «Про час і про світ» (1950), «Зійди в зелений діл» (1971), а по-своєму й у «Всьому королівському війську» наявний детективний сюжет.

Та чи така вже незаперечна різниця між трьома іпостасями Уоррена? Недарма ж О. Звєрєв твердить, що проблематику його прози важко зрозуміти без його ж таки поезії, зокрема — «Все королівське військо» без збірника «Тридцять шість поезій» (1932). А американський критик У. Аллен пише: «Читаючи його романи, ніколи не забуваєш, що Уоррен (разом з Клінтом Бруксом) був автором посібника «Розуміння поезії». Звісно ж, вірші, статті, романи належать перу однієї людини. Звідси й схожість. А несхожість можна списати на жанр. І все ж таки: з одного боку — щось символіко-філософічне, а з другого — політично загострене. Але, придивившись, побачиш лише змінені подоби тих самих сумнівів, шукань, надій, тієї самої уорренівської проблематики. І навіяна вона південним походженням письменника (він родом із штату Кентуккі), його південним досвідом. З американського Півдня все в Уоррена починається, на американському Півдні все у нього замикається; американський Південь усе тут зв’язує і все розділяє.

Що таке американський Південь? Усім відомо — це страшний анахронізм. Це — неозорі плантації і неминуча для них рабська праця, що дожила до другої половини освіченого XIX століття. Це — аристократи, власники плантацій, і злиденні білі здольщики, яким жилося не набагато краще, ніж чорним невільникам. Це — расова ненависть, Ку-клукс-клан, суди Лінча, сегрегація, зашкарубла економічна відсталість, які перекочували і в XX століття.

Однак саме цей край породив літературу, яку називають «південним Відродженням». Вона представлена такими іменами, як В. Фолкнер і Е. Глазгоу, Т. Вулф і Р. П. Уоррен, У. Стайрон і Т. Капоте, К. Маккаллерс і Г. Лі. Деякі з цих імен — найвизначніші в американській літературі нашого століття. І це наводить на думку, що в суперечностях Півдня, в його страхітливій дисгармонії було дещо вагоме, значне, неминуще, дещо таке, що розкриває його власну, локальну долю і долі всієї країни, навіть усієї західної цивілізації.

Уоррен починав з мало не беззастережного прийняття Півдня. В 1922 році Ренсом, чиїм символом віри була не тільки «нова критика», але й «обраність» Півдня, заснував журнал «Втікач», і Уоррен належав до групи, що згуртувалася навколо цього журналу. А в 1930 році він разом з Ренсомом, А. Тейтом та іншими «втікачами» взяв участь у створенні програмного збірника «Моє кредо: Південь і аграрна позиція», де освячувалася осібність південного шляху, гвалтовно й непростимо перерваного громадянською війною.

То була позиція гранично консервативна. І оскільки Уоррен згодом з неї зійшов, на все це можна подивитися як на прикрі помилки молодості. Але важливіше зрозуміти, чому інтелектуали на зразок Уоррена, що не мали ніякого особистого інтересу в ідеалізації плантаторського укладу і, тим більше, сегрегації, не кажучи вже про рабство, взагалі могли на неї стати. Коли б вони розглядали Південь як своєрідний соціальний острів, що існував лише в самому собі й ні з чим не співвідносився, в їхній точці зору не було б нічого, крім політичної реакційності. Такі реакціонери, звичайно, траплялись і серед «втікачів». Але були там і інші люди, які бачили Південь і оцінювали його в контексті всього американського розвитку, які порівнювали його з Північчю. Таке порівняння і спонукало їх віддати перевагу рідному краю. Не просто тому, що він був рідний, але й тому, що він здавався привабливішим у розумінні, хоч як це дивно, моральному. Вони творили із свого Півдня міф, заплющуючи очі на його найгірші й найочевидніші вади. Істотно, проте, що цей міф творили, сказати б, не безвідносно, а на противагу тому, що уявлялося злом ще гіршим. Самі того не усвідомлюючи, «втікачі» робили вибір на користь якогось «меншого зла». Але робили його догматично, нехтуючи діалектику.

Північ рішуче й безоглядно простувала капіталістичним шляхом, простувала, свідома незаперечності свого на те права. «Буржуазія,— писали Маркс і Енгельс,— скрізь, де вона досягла панування, зруйнувала всі феодальні, патріархальні, ідилічні відносини. Безжально розірвала вона строкаті феодальні пута, що прив’язували людину до її «природних повелителів», і не залишила ніякого іншого зв’язку між людьми, крім голого інтересу, крім безсердечного «чистогану». В крижаній воді егоїстичного розрахунку втопила вона священний трепет релігійного екстазу, рицарського ентузіазму, міщанської сентиментальності»94. У всесвітньоісторичному розумінні то був прогрес, бо виникали досконаліші суспільні відносини. Але людство платило за нього дорогу ціну. Особливо в умовах Америки, де все будувалося на порожньому місці, будувалося прийшлими людьми, що відірвалися від свого коріння. У Європі існували багатовікові моральні й культурні традиції, що так чи так чинили опір цілковитій перемозі «голого інтересу» і «егоїстичного розрахунку». В Америці таких давніх і міцних традицій не було. Саме через це не Англія і не Франція, а Сполучені Штати багато в чому являють собою сьогодні взірець до кінця послідовного капіталізму — послідовного з погляду знищення «рицарського ентузіазму» чи «міщанської сентиментальності».

У Драйзеровій «Американській трагедії» трагічне не те, що її герой не зумів реалізувати свою мрію про багатство, про прилучення до «вершків суспільства», а те, що колись позитивна «американська мрія» про свободу та однакові людські можливості звелася лише до цього, редукувалася, всохла до жадоби успіху та добробуту, досягати яких дозволено будь-якою ціною. Граничний індивідуалізм природно переріс в антигуманізм, але не так у злісний і мстивий, як у суто механістичний, що нічим, крім хвилевої прагматики, не живиться.

Людські прояви (хай навіть позбавлені високої людяності) зникли з американських центрів, залишились на долю провінції. І передусім найпровінційнішої провінції — Півдня. Дивовижним чином, будучи споконвічно американським, він виявився водночас немовби подобою Європи. Певна річ, лише в тому розумінні, що там, на Півдні, виникли власні традиції, здатні хоч якось опиратися «доларовій» бездушності Півночі. На грунті змішання англосаксонської, французької і іспанської культур, в умовах, що нагадували й пародіювали умови давньогрецькі, там склалася самобутня культура — елітарна, романтична, рицарська й сентиментальна, заквашена на патріархальності, пишномовності й невтримній риториці.

Перемога янкі в громадянській війні 1861—1865 рр. не тільки ліквідувала рабство й підштовхнула сонний Південь до економічного оновлення, але й змела цю культуру. То були витрати неминучого й