Шум і лють - Вільям Фолкнер

Пішли ми до кабінету. Ластер увімкнув світло. Вікна чорні стали, а на стіну вискочила та пляма, висока та чорна, і я підійшов, поторкав її. Схоже на двері, але ж не двері воно.

Позад мене з’явився вогонь, і я підійшов до вогню та й сів на підлогу, тримаючи того капця. Ось вогонь виріс. Доріс до подушечки на маминому кріслі.

— Тихо побудь, — каже мені Ластер. — Невже не можеш хоч хвильку тихо посидіти? Ось я для тебе вогонь запалив, а ти й глянути не хочеш.

«Тепер тебе звати Бенджі, — каже Кедді. Чуєш? Бен-джі, Бен-джі».

«Не кажи йому цього, — говорить мама. — Підійди з ним до мене».

Кедді схопила мене попідручки, підняла.

«Встань, Мав… чи то Бенджі!» — сказала вона.

«Не смій отак його носити, — каже мама. — Взяти за ручку й підвести до мами — невже й на це кебети не маєш?»

«Та я й далеко можу його піднести, — каже Кедді. — Можна, я на руках винесу його нагору, Ділсі?»

«Ти що, малечо! — каже Ділсі. — Таж ти й блохи не піднімеш. Ідіть тишком-нишком, як велів містер Джейсон».

Нагорі, куди східці привели, є світло. Там тато стоїть, без камізельки. Саме його обличчя мов просило тиші. Кедді пошепки запитала:

— Мама розхворілась?

Верш опустив мене на підлогу, й ми пішли до маминої кімнати. Там вогонь — виростає та й падає на стінах. І в дзеркалі також вогонь. Чую дух хвороби. Вона скрутилася у мами на лобі, шматою білою. Мамині коси на подушці. Вогонь до них не дістає, а на руці виблискує, аж персні підскакують.

— Підійдім! — каже Кедді. — І ти побажаєш мамі на добраніч.

Ми підходимо до ліжка. Вогонь із дзеркала втік. Тато підвівся з ліжка, підняв мене до мами, й вона поклала руку мені на голову.

— Котра це година? — питається мама. А очі її заплющені.

— За десять хвилин сьома, — відповідає тато.

— Це ще зарано обкладати його, — каже мама. — Він знову підхопиться на світанні, а я ще одного такого дня, як сьогодні, вже й не переживу.

— Ну-ну, не треба, — їй тато. Доторкнувся до маминого обличчя.

— Я ж знаю, що я тільки тягар для тебе, — мама йому. — Та незабаром я вже й відійду, і ти зітхнеш вільніше, позбувшись такої докуки, як оце я.

— Ну годі вже, — тато їй. — Я зійду з ним униз, на хвильку. — Взяв мене на руки. — Ходімо, старенький, побудемо трохи внизу. Тільки тихесенько, бо Квентін якраз гризе науку.

Кедді підійшла, нахилилася над ліжком, і мамина рука опинилася там, де відблиски вогню. А її персні скік на Кеддіну спину.

«Нездужає мама, — тато каже. — Ділсі вас обкладе. А де Квентін?»

«Верш пішов по нього», — Ділсі каже.

Тато стоїть і дивиться, як ми проходимо. Чути мамин голос, у її кімнаті. Кедді мені: «Тсс!» Джейсон усе ще йде нагору східцями. Руки в кишенях.

— Цього вечора всі будьте особливо чемні, — тато просить. — Щоб ніякого мені галасу! А то ще розтривожите маму.

— Ми тихенько, — обіцяє йому Кедді. — І ти, Джейсоне, ступай тихесенько, — сказала вона.

Ми йдемо навшпиньки.

Ми чули дах. А ще я бачив вогонь у дзеркалі. Кедді знову підхопила мене, підняла.

— Ходім, піднесу тебе до мами, — вона мені. — А тоді й повернемося до вогню. Тільки не плач.

— Кендейсі! — до неї мама.

— Тихо, Бенджі! — мені Кедді. — Мама кличе тебе на хвилинку. Ти ж бо хороший хлопчик. А потім, Бенджі, ми з тобою назад.

Опустила мене на підлогу. Не плачу.

— Мамо, нехай він тут посидить, — каже Кедді. — Надивиться на вогонь, а тоді вже можете й сказати йому.

— Кендейсі, — мама до неї. Кедді нахилилася, підняла мене. Ми похитнулись. — Кендейсі! — знову мама.

— Тихо! — мені Кедді. — Тобі й зараз вогонь видно. Не плач.

— Давай його сюди, — каже мама. — Тільки не підіймай, не тягай його! Більш так не роби. Ще хребта собі підвередиш. Жінки в нашім роду завжди пишалися своєю поставою. А то, чого доброго, ще згорбатієш, мов яка праля.

— Та не дуже він і важкий, — каже Кедді. — Я й на руках його піднесу.

— Ну, а я тобі це забороняю! — їй мама. — П’ятирічну дитину на руках тягати. Ні-ні. Тільки не на коліна мені. На підлогу постав його.

— Якби ви його обняли, то він би й уговкався, — каже Кедді. — Тсс! — мені. — Зараз і побіжимо до вогню. Ось, глянь: подушечка твоя на кріслі! Бачиш?

— Та досить, Кендейсі, — їй мама.

— Хай подивиться на вогник, то й перестане, — Кедді їй. — Трішечки підійміться, і я витягну її. Ось вона, Бенджі, дивись!

Дивлюся на подушечку та вже й не плачу.

— Надто ви вже потураєте йому, — каже мама. — Ти й татусь твій. Не бажаєте усвідомити, що наслідки цього всім тягарем своїм на мене зляжуть. Геть так само й бабуся була розбестила Джейсона, то два роки довелося нам відучувати його. А вже ж на Бенджаміна — де ті в мене сили!

— Та не потерпайте ви так за нього, — їй Кедді. — Я люблю доглядати його. Правда, Бенджі?

— Кендейсі! — мама їй. — Чи ж я не заборонила тобі перекручувати його ім’я? З мене вже й того досить, що твій тато затявся звати тебе тією дурною прикладкою, а Бенджаміна перекручувати не дозволю. Здрібнені імена вульгарні. Сам тільки простолюд ними користується. Бенджаміне! — так мама до мене.

— На мене дивись! — каже мені мама.

— Бенджаміне! — знов до мене. Взяла моє обличчя в руки, обернула до себе.

— Бенджаміне, — каже мама. — Та забери цю подушку, Кендейсі.

— Він заплаче, — Кедді їй.

— Сказала тобі забрати подушку, то й забери! — мама їй. — Треба навчити його слухатись.

Подушечка й зникла.

— Тихо, Бенджі! — каже Кедді.

— Відійди від нього — сядь он там! — їй мама. — Бенджаміне! — Тримає моє обличчя близько до свого. — Перестань, — каже. — Замовкни!

Але я не замовк, і мама пригорнула мене та й заплакала. І я плачу. Повернулася подушечка. Кедді підняла її над маминою головою, підклала, притягла маму за плече, то мама злягла в крісло та й плаче в ту червоно-жовту подушечку.

— Мамо, не плачте, — просить Кедді. — Ідіть собі нагору та й лягайте в ліжко, а то ще гірше розхворієтесь. А я піду покличу Ділсі. — Підвела мене до вогню. Дивлюсь, як плавно пливуть яскраві плями. Чути вогонь і дах.

Тато взяв мене на руки. Він пропах дощем.

— То як воно, Бенджі? — питає мене тато. — Сьогодні ти був хорошим хлопчиком?

Кедді й Джейсон б’ються в дзеркалі.

— Гей, Кедді! — гукає тато.

А ті б’ються. Джейсон заплакав.