Шум і лють - Вільям Фолкнер
Пішли ми до кабінету. Ластер увімкнув світло. Вікна чорні стали, а на стіну вискочила та пляма, висока та чорна, і я підійшов, поторкав її. Схоже на двері, але ж не двері воно.
Позад мене з’явився вогонь, і я підійшов до вогню та й сів на підлогу, тримаючи того капця. Ось вогонь виріс. Доріс до подушечки на маминому кріслі.
— Тихо побудь, — каже мені Ластер. — Невже не можеш хоч хвильку тихо посидіти? Ось я для тебе вогонь запалив, а ти й глянути не хочеш.
«Тепер тебе звати Бенджі, — каже Кедді. Чуєш? Бен-джі, Бен-джі».
«Не кажи йому цього, — говорить мама. — Підійди з ним до мене».
Кедді схопила мене попідручки, підняла.
«Встань, Мав… чи то Бенджі!» — сказала вона.
«Не смій отак його носити, — каже мама. — Взяти за ручку й підвести до мами — невже й на це кебети не маєш?»
«Та я й далеко можу його піднести, — каже Кедді. — Можна, я на руках винесу його нагору, Ділсі?»
«Ти що, малечо! — каже Ділсі. — Таж ти й блохи не піднімеш. Ідіть тишком-нишком, як велів містер Джейсон».
Нагорі, куди східці привели, є світло. Там тато стоїть, без камізельки. Саме його обличчя мов просило тиші. Кедді пошепки запитала:
— Мама розхворілась?
Верш опустив мене на підлогу, й ми пішли до маминої кімнати. Там вогонь — виростає та й падає на стінах. І в дзеркалі також вогонь. Чую дух хвороби. Вона скрутилася у мами на лобі, шматою білою. Мамині коси на подушці. Вогонь до них не дістає, а на руці виблискує, аж персні підскакують.
— Підійдім! — каже Кедді. — І ти побажаєш мамі на добраніч.
Ми підходимо до ліжка. Вогонь із дзеркала втік. Тато підвівся з ліжка, підняв мене до мами, й вона поклала руку мені на голову.
— Котра це година? — питається мама. А очі її заплющені.
— За десять хвилин сьома, — відповідає тато.
— Це ще зарано обкладати його, — каже мама. — Він знову підхопиться на світанні, а я ще одного такого дня, як сьогодні, вже й не переживу.
— Ну-ну, не треба, — їй тато. Доторкнувся до маминого обличчя.
— Я ж знаю, що я тільки тягар для тебе, — мама йому. — Та незабаром я вже й відійду, і ти зітхнеш вільніше, позбувшись такої докуки, як оце я.
— Ну годі вже, — тато їй. — Я зійду з ним униз, на хвильку. — Взяв мене на руки. — Ходімо, старенький, побудемо трохи внизу. Тільки тихесенько, бо Квентін якраз гризе науку.
Кедді підійшла, нахилилася над ліжком, і мамина рука опинилася там, де відблиски вогню. А її персні скік на Кеддіну спину.
«Нездужає мама, — тато каже. — Ділсі вас обкладе. А де Квентін?»
«Верш пішов по нього», — Ділсі каже.
Тато стоїть і дивиться, як ми проходимо. Чути мамин голос, у її кімнаті. Кедді мені: «Тсс!» Джейсон усе ще йде нагору східцями. Руки в кишенях.
— Цього вечора всі будьте особливо чемні, — тато просить. — Щоб ніякого мені галасу! А то ще розтривожите маму.
— Ми тихенько, — обіцяє йому Кедді. — І ти, Джейсоне, ступай тихесенько, — сказала вона.
Ми йдемо навшпиньки.
Ми чули дах. А ще я бачив вогонь у дзеркалі. Кедді знову підхопила мене, підняла.
— Ходім, піднесу тебе до мами, — вона мені. — А тоді й повернемося до вогню. Тільки не плач.
— Кендейсі! — до неї мама.
— Тихо, Бенджі! — мені Кедді. — Мама кличе тебе на хвилинку. Ти ж бо хороший хлопчик. А потім, Бенджі, ми з тобою назад.
Опустила мене на підлогу. Не плачу.
— Мамо, нехай він тут посидить, — каже Кедді. — Надивиться на вогонь, а тоді вже можете й сказати йому.
— Кендейсі, — мама до неї. Кедді нахилилася, підняла мене. Ми похитнулись. — Кендейсі! — знову мама.
— Тихо! — мені Кедді. — Тобі й зараз вогонь видно. Не плач.
— Давай його сюди, — каже мама. — Тільки не підіймай, не тягай його! Більш так не роби. Ще хребта собі підвередиш. Жінки в нашім роду завжди пишалися своєю поставою. А то, чого доброго, ще згорбатієш, мов яка праля.
— Та не дуже він і важкий, — каже Кедді. — Я й на руках його піднесу.
— Ну, а я тобі це забороняю! — їй мама. — П’ятирічну дитину на руках тягати. Ні-ні. Тільки не на коліна мені. На підлогу постав його.
— Якби ви його обняли, то він би й уговкався, — каже Кедді. — Тсс! — мені. — Зараз і побіжимо до вогню. Ось, глянь: подушечка твоя на кріслі! Бачиш?
— Та досить, Кендейсі, — їй мама.
— Хай подивиться на вогник, то й перестане, — Кедді їй. — Трішечки підійміться, і я витягну її. Ось вона, Бенджі, дивись!
Дивлюся на подушечку та вже й не плачу.
— Надто ви вже потураєте йому, — каже мама. — Ти й татусь твій. Не бажаєте усвідомити, що наслідки цього всім тягарем своїм на мене зляжуть. Геть так само й бабуся була розбестила Джейсона, то два роки довелося нам відучувати його. А вже ж на Бенджаміна — де ті в мене сили!
— Та не потерпайте ви так за нього, — їй Кедді. — Я люблю доглядати його. Правда, Бенджі?
— Кендейсі! — мама їй. — Чи ж я не заборонила тобі перекручувати його ім’я? З мене вже й того досить, що твій тато затявся звати тебе тією дурною прикладкою, а Бенджаміна перекручувати не дозволю. Здрібнені імена вульгарні. Сам тільки простолюд ними користується. Бенджаміне! — так мама до мене.
— На мене дивись! — каже мені мама.
— Бенджаміне! — знов до мене. Взяла моє обличчя в руки, обернула до себе.
— Бенджаміне, — каже мама. — Та забери цю подушку, Кендейсі.
— Він заплаче, — Кедді їй.
— Сказала тобі забрати подушку, то й забери! — мама їй. — Треба навчити його слухатись.
Подушечка й зникла.
— Тихо, Бенджі! — каже Кедді.
— Відійди від нього — сядь он там! — їй мама. — Бенджаміне! — Тримає моє обличчя близько до свого. — Перестань, — каже. — Замовкни!
Але я не замовк, і мама пригорнула мене та й заплакала. І я плачу. Повернулася подушечка. Кедді підняла її над маминою головою, підклала, притягла маму за плече, то мама злягла в крісло та й плаче в ту червоно-жовту подушечку.
— Мамо, не плачте, — просить Кедді. — Ідіть собі нагору та й лягайте в ліжко, а то ще гірше розхворієтесь. А я піду покличу Ділсі. — Підвела мене до вогню. Дивлюсь, як плавно пливуть яскраві плями. Чути вогонь і дах.
Тато взяв мене на руки. Він пропах дощем.
— То як воно, Бенджі? — питає мене тато. — Сьогодні ти був хорошим хлопчиком?
Кедді й Джейсон б’ються в дзеркалі.
— Гей, Кедді! — гукає тато.
А ті б’ються. Джейсон заплакав.