Шум і лють - Вільям Фолкнер
— Він усі Бенджіні ляльки почикрижив, — каже Кедді. — Ось я його самого почикрижу.
— Кендейсі! — їй тато.
— Так, його! — Кедді каже. — Почикрижу!
Кедді виборсується. А тато її не відпускає. То вона ногами коп, коп Джейсона. Той відкотився в куток, зник із дзеркала. Тато поніс Кедді до вогню. В дзеркалі не лишилося нікого. Тільки вогонь ще там. От ніби вогонь у дверях горить.
— Ну ж бо, припини, — каже тато. — Чи ти хочеш довести маму, щоб вона ще дужче розхворілася там, у своїй кімнаті?
Кедді й припинила.
— Він усі ляльки покраяв — усі, що ми з Мав… із Бенджі наробили з паперу, — каже Кедді. — Назбиток порізав!
— Неправда! Я не назбиток! — Джейсон кричить. Він уже сидить і все ще плаче. — Я не знав, що то його ляльки. Я подумав: якісь старі папірчики.
— Ще й як ти все знав, — йому Кедді. — Ти просто назбит…
— Тихо, — каже тато. — Тихо, Джейсоне, — каже він.
— Я тобі завтра інших нароблю, — мені каже Кедді. — Багато-багато ляльок наробимо. А ось і подушечка твоя!
Увійшов Джейсон.
«І скільки ще я маю тобі казати: цить?!» — Ластер говорить.
«Що тут за шум учинився?» — питається Джейсон.
— То він просто сам себе доводить і виводить, — каже Ластер. — Отак-о цілісінький день.
— То хай би й поплакав та й перестав би! — каже Джейсон. — Якщо ти не годен заспокоїти його, то веди до кухні. Не можемо ж ми всі, як матінка, позамикатися від нього по кімнатах.
— Бабуся не веліла водити його до кухні, поки вона не скухторить вечері, — каже Ластер.
— Ну то потіш його якось, аби було лихо тихо, — каже Джейсон. — Чи ж я на те на роботі цілісінький день гарую, аби прийти не додому, а в якусь божевільню?
Газету розгорнув, читає.
«Дивись собі у вогонь, і в дзеркало, та й на подушечку поглядай, — Кедді каже. — Не треба тобі чекати аж до вечері — ось вона, перед тобою, подушечка твоя!» І ми чули дах. А ще чули Джейсона, як він плаче — не наплачеться за стіною.
Ділсі й каже:
— Сідайте, Джейсоне, вечеряти! А ти тут не кривдив Бенджі?
— Та що ви, бабусю!
— А Квентіна де? — питає Ділсі. — Її вечеря доходить якраз.
— Не знаю, ба, — Ластер їй. — Я її не бачив.
Ділсі вийшла.
— Квентіно! — гукає вона в коридорі. — Квентіно! Вечеря готова!
Ми чуємо дах. І від Квентіна дощем тхне.
«А що Джейсон накоїв?» — питає Квентін.
«Усі Бенджіні ляльки почикрижив», — каже Кедді.
«Мама веліла казати не «Бенджі», а «Бенджамін», — каже Квентін. Сів на килим біля нас. «І коли вже той дощ пересядеться? — говорить він. — Нікуди не поткнешся через негоду».
«А ти бився з кимсь! — каже Кедді. — Скажеш, ні?»
«Та трішки потузявся тільки», — Квентін їй.
«Нічого собі «трішки»! — каже Кедді. — Татові будуть витрішки».
«А мені начхати, — каже Квентін. — От дощ — це біда! Весь світ мені затулив».
Квентіна з порога:
— Що, Ділсі кликала мене вечеряти?
— Так, мем, — їй Ластер. Джейсон подивився на Квентіну. Тоді знову втупився у свою газету. Квентіна увійшла.
— Казала бабуся, зараз і подасть, — їй Ластер.
Квентіна у мамине крісло скік. Тут Ластер обізвався:
— Містере Джейсоне!
— Ну? — Джейсон йому.
— Чи не дасте мені двадцять п’ять центів? — каже Ластер.
— Нащо тобі? — питає Джейсон.
— На вечірню виставу, сьогодні, — каже Ластер.
— Чув я, Ділсі хотіла позичити четвертак у Фроні, тобі на квиток, — каже Джейсон.
— Взяти вона взяла… — каже Ластер. — Тільки ж я загубив монету. Ми з Бенджі цілий день шукали скрізь того четвертака. От хоч у Бенджі спитайте.
— Ото в Бенджі й позич, — йому Джейсон. — Мені моя копійка тяжкою працею дається.
Джейсон читає газету. Квентіна у вогонь дивиться. А вогонь і в очах її, і на губах. Весь рот червоний.
— То ж він сам до гамака попхався, а я його не пускав, — каже Ластер.
— Заткайся! — Квентіна йому. Джейсон на неї зирк.
— Ти забула, що я обіцяв зробити, якщо знову побачу тебе з тим типом із ятки? — він Квентіні. А вона все у вогонь дивиться. — Чула, що я тобі кажу? — допитується Джейсон.
— Чула, — каже Квентіна. — То вже й зробили б, чом ні?
— Не турбуйся, зроблю, — Джейсон їй.
— Я не турбуюсь, — йому Квентіна.
Джейсон знову зачитався.
Я чую дах. Тато нахилився, придивляється до Квентіна.
«Привіт! — каже він. — То хто ж кого?»
— А ніхто, — каже Квентін. — Нас розборонили. Вчителі.
— І з ким же це ти? — питає тато. — Якщо не секрет.
— Усе по-чесному було, — каже Квентін. — Він не менший мене.
— Це вже непогано, — каже тато. — А ти можеш зізнатися, через що ви побилися?
— Та так, нізащо, — йому Квентін. — Він сказав, що підкладе їй жабу в стіл, а вона, мовляв, не дасть йому прочухана, побоїться.
— Отакої! — каже тато. — Вона. А тоді що ж?
— Так, сер, — каже Квентін. — А тоді я щось ніби йому як уріжу.
Нам чути і дах, і вогонь, і сопіння якесь за дверми.
— А де б він доп’яв ту жабу в листопаді? — питає тато.
— Не знаю, сер, — йому Квентін.
Нам їх чути.
— Джейсоне! — каже тато. І ми чуємо Джейсона.
— Джейсоне! — знову тато. — Заходь сюди та більш не сопи там.
Нам чути і дах, і вогонь, і Джейсона.
— Перестань! — тато йому. — А то ще прочухана дам.
Тато підняв Джейсона, посадив у крісло поруч себе.
Джейсон хлип та хлип. Нам чути вогонь і дах. Джейсон хлипнув гучніш.
— Тільки спробуй ще хоч разок! — тато йому. Нам чути вогонь і дах.
«Ну, то й гаразд, — каже Ділсі. — А зараз усі заходьте — вечеряти!»
Верш пахне дощем. А ще — псами. Нам чути вогонь і дах.
Чути, як швидко-швидко йде Кедді. Тато й мама дивляться на відчинені двері. Кедді пройшла далі, швидко минула двері. Не зазирнула. Швидко пройшла.
— Кендейсі! — покликала мама. Кедді зупинилась.
— Так, мамо, — сказала.
— Не треба, Керолайн, — каже тато.
— Підійди сюди, — каже мама.
— Не треба, Керолайн, — каже тато. — Дай їй спокій.
Кедді підійшла до дверей, стала на порозі, дивиться на тата й маму. Потім зирк на мене й зразу ж відвела погляд. Я заплакав. Крик вирвався мені з рота, я підхопився. Кедді увійшла, стала спиною до
