Шум і лють - Вільям Фолкнер

— Мені на виставу, на квиток треба, — каже Ластер.

— Авжеж, — той каже. Вийшов на рівне. — Відійди, Кедді, — каже він. Зробив удар.

— Ось що я тобі скажу, — Ластер мені. — Немає гравців — ти ревеш, вони прийшли — ревеш знову. І чи не міг би ти перепочити? Гадаєш, я не стомився слухати твоє бекання цілий день? І блекоту свою десь посіяв. Ось, на! — Підняв із землі, подає мені квіточку. — Але тобі вже свіженьку треба — цю геть вим’яв.

Це ми стоїмо під парканом, дивимося на них.

— Із тим білим ні до чого не домовишся, — каже Ластер. — Ти ж бачив, як він забрав мого м’ячика.

Ті йдуть геть. А ми попід парканом. Дійшли до саду — далі йти нікуди. Я припав до паркану, видивляюсь поміж квіти. Гравці пішли геть.

— Ну, й що ще ти надумав оплакати? — до мене Ластер. — Помовч ліпше. Це мені плакати випадає, а не тобі. Ось, на! Чом не бережеш своєї травички, губиш її? А тоді плачеш за нею — не наплачешся. — Подає мені квіточку. — А зараз куди преш оце?

Наші тіні лежать на траві. Лежать-лежать, а до дерев прудкіше за нас. Моя перша добулася туди. Тоді й ми опинилися під деревами, а тіні наші зникли. Там у пляшці квітка. Я й свою туди увіткнув, до пари тій.

— Чи ж ти, хлопче, не доріс? — Ластер мені. — Чи давно вже й переріс? А досі бавишся, туляєш дві квіточки в пляшку. Ось помре міс Келайн, то знаєш, куди тебе запхнуть? А в Джексон — де ти й мав би бути. Так містер Джейсон каже. Отам ти хоч цілий день тримайся за ґрати й пускай слину — в дурці, де всі придурки. Якраз те, що тобі й треба.

Ластер мах рукою — і вибив квіти з пляшки.

— Отаке й тобі в Джексоні буде, хай-но заревеш там!

Я хочу підняти квіти, а їх підхопив Ластер, і вони десь поділися. Я заплакав.

— Ану пореви! — під’юджує мене Ластер. — Ще дужче! Але ж тобі треба за чимсь плакати? Ну, то ось тобі причина: Кедді! — прошепотів він. — Кедді! Отепер розревися по-справжньому! Кедді!

— Ластере! — з кухні гукає Ділсі.

Квіти повернулися: знову в пляшці.

— Тихо! — мені Ластер. — Ось твої квіточки. Бачиш? Знову в пляшці, як і спочатку були. А зараз — цить мені!

— Гей, Ластере! — вже гучніше кличе Ділсі.

— Так, мем, — каже Ластер. — Уже йдемо! А все через тебе, що так розійшовся. Вставай-но!

Сіп мене за руку, я підвівся. Вийшли ми з-під дерев. А тіні наші пропали.

— Цить мені! — наказує Ластер. — Он, бачиш, сусіди повитріщалися на тебе. Тихо!

— Приведи його до мене, — каже Ділсі. Зійшла на подвір’я по сходинках.

— І чим ти допік йому цим разом? — питається вона.

— Та де — нічим я йому не допік, — Ластер їй. — Просто він завівся, от і все.

— Ой ні, — не вірить вона йому. — Чимсь ти йому та дозолив. Де ви з ним ходили?

— Он там, під тими кедрами, — каже Ластер.

— Квентіну до сліз довели, — дорікає Ділсі. — Нащо ти пускаєш його туди, де вона з кавалером? Чи не знаєш, як вона не любить, щоб він заважав їй?

— Могла б і більше часу свого йому вділяти, — каже Ластер. — Не мені ж він доводиться дядечком, а їй.

— Не доводь мене своїм зухвальством, хлопче-чорнюче! — йому Ділсі.

— Та нічогісінько ж я йому й не зробив, — їй Ластер. — Грався він, грався, а тоді як розпасіюється! Ні сіло ні впало.

— А ти що, хіба не копирсав його могилок? — доскіпується Ділсі.

— Та не чіпав я тих його могилок! — їй Ластер.

— Ну, ти мені не вибріхуйся, хлопче, — Ділсі йому. Тут ми всі вийшли на ґанок, а тоді зайшли до кухні. Ділсі відкрила дверцята плити, поставила перед нею стільця, і я сів. Перестав плакати.

«І навіщо вам треба було її хвилювати? — каже Ділсі. — Навіщо ти його туди пустила?»

«Та він собі тільки тихо на вогонь дивився, — каже Кедді. — А мама вчила його відгукуватись на його нове ім’я. Ніхто не хотів доводити її до плачу».

«Та знаю, знаю, що не хотіли, — Ділсі каже. — А мені хоч розірвись на два кінці дому: тут із ним панькайся, там їй догоджай. Ви тільки нічого тут мого не чіпайте. Нічогісінько — аж поки я вернуся».

— І не соромно тобі дражнити його? — каже Ділсі. І ставить торт на стіл.

— Та не дражнив я його! — Ластер їй. — Він бавився тією пляшчиною, повною собачих квіточок, і раптом, ні сіло ні впало, як розреветься! Ото ви й почули його.

— Скажи ще, що ти не чіпав його квіточок, — йому Ділсі.

— Та не чіпав я ні його могилок, ні квіточок, — їй Ластер. — Потрібні вони мені! Я тільки того свого четвертака шукав.

— Наче ти й справді його загубив, — Ділсі йому. Вона запалила свічки на торті. Декотрі з них такі тонюсінькі. А інші — куці й товсті, шматочки однієї великої свічки, яку покраяли на частини. — Чи ж не казала я тобі: заховай?! Чи ти хочеш, щоб я ще одну випросила для тебе у Фроні?

— Бенджі чи не Бенджі, а я таки маю піти на ту виставу, — каже Ластер. — Що, як день з ним проморочився, то й вечір маю на нього потратити?

— А на те й приставлено тебе до нього, щоб ти виконував його забаганки, хлопче-чорнюче, — йому Ділсі. — Добре це собі затям!

— Та я ж завжди це роблю, — каже Ластер. — Що йому забагнеться, те й виконую. Хіба ні, Бенджі?

— Ну то й далі все виконуй! — йому Ділсі. — А не доводь його, щоб ревів на весь будинок, дошкуляючи міс Келайн. Ану ліпше накидайтеся на цей торт, призволяйтесь, поки не прийшов Джейсон. Ще мені такого бракувало, щоб він насипався на мене — за торт, який я купила на власні гроші. Як його й спекти отут, коли він полічить кожне яєчко, котре потрапляє до цієї кухні. А ти гляди мені: не дражнися з ним, якщо хочеш піти сьогодні на виставу!

Ділсі вийшла.

— Де тобі хоча б одну свічку загасити! — каже мені Ластер. — Ось подивись, як я дмухну на них! — Нахилився, щоки роздув. Дмух — і свічок не стало. Я плачу. — Ну-ну, не треба! — мені Ластер. — Глянь-но, як у плиті вогонь стрибає, поки я тортика накраю.

Чую, як годинник цок-цок, а ще чую Кедді в себе за спиною, а ще дощ по даху чую. «Все ллє та й ллє, —