Шум і лють - Вільям Фолкнер

— Що ще за м’ячик? — питається той.

— Для гольфу, — каже Ластер. — Всього за четвертак.

— Та нащо він мені? — той каже. — Що я з ним робитиму?

— Так я й знав, — каже Ластер. — Ходімо звідси, ти, довбешко осляча, — Ластер мені. — Ходім та й подивимось, як ганятимуть цього м’ячика. Ось, на. Не самою ж блекотою тобі гратися.

Ластер підхопив м’ячика й дав мені.

— І де ж це ти доп’яв? — питається той, підбігаючи за нами. А краватка його так і роз’ярілася на сонці.

— А отут-о під кущем, — каже Ластер. — Я спершу був подумав: то моя монета!

Той підійшов, узяв м’ячика.

— Не пхич, — мені Ластер. — Він тільки подивиться та й віддасть.

— «Аґнес»… «Мейбл»… «Беккі»… — прочитав той. Тоді на будинок задивився.

— Цить! — мені Ластер. — Ось зараз і віддасть.

Той віддав мені, я й замовк.

— А хто приходив до неї вчора ввечері на побачення? — питається той.

— Та чи я знаю? — Ластер йому. — Вони тут щовечора огинаються, хай-но їй пощастить спуститися по он тому дереву. А мені воно треба — стежити за ними?

— А щоб мене дідьки взяли, якщо один із них не лишив по собі сліду, — каже той. Ще на будинок подивився. А тоді відійшов і влігся в гамаку. — Вшивайтесь! — каже. — Не виводьте мене.

— То й ходім, — Ластер мені. — Наколобродив ти, що й казати. Але міс Квентіна вже, либонь, усе там розказала про тебе.

Подалися ми до паркану, зазираємо поміж кучеряві квіти, де їх не так густо. Ластер нишпорить попід кожною травинкою.

— Ось тутечки вона ж лежала, — каже він. Бачу, як тріпоче прапорець та як сонце косує на широку луку.

— Вони прийдуть сюди незабаром, — каже Ластер. — Ні, не ці — ці вже йдуть геть. Ти краще допоможи мені шукати.

Поплуганили попід парканом.

— Цить! — мені Ластер. — Не припру ж я їх тобі сюди силоміць, якщо вони самі не йдуть. Ти тільки постривай. Одну лиш хвилинку — то й припхаються тобі якісь. Оно, глянь туди! Уже й вискочили.

Я йду попід парканом, до хвіртки, де проходять школярки зі своїми ранцями.

— Агей, Бенджі! — гукає Ластер. — Катай назад, сюди!

«Ну яке тобі пуття з того, що ти стовбичиш тут і видивляєшся крізь хвіртку на дорогу? — Ті-Пі мені. — Адже міс Кедді далеко від нас заїхала. Все: заміж вийшла та й покинула тебе. Тож ніц тобі не поможе, якщо отак триматимешся за хвіртку та плакатимеш. Вона ж тебе не почує!»

«А чого йому треба, Ті-Пі? — допитується мама. — Ти б побавився з ним, аби тільки він замовк».

«Таж йому тільки й кортить, що до воріт та видивлятися на дорогу», — пояснює їй Ті-Пі.

«Ну, ніяк йому цього не можна! — мама каже. — Дощ іде! Тобі тільки треба позабавляти його, щоб він заспокоївся. Перестань, Бенджаміне!»

«А ніщо в світі його не втихомирить, — їй Ті-Пі. — Гадається йому, як він постоїть отак під хвірткою, то й міс Кедді повернеться».

«Які дурниці!» — каже мама.

Мені чути, як вони розмовляють. Я вийшов за двері, то вже їх і не чути, і йду до хвіртки, де з ранцями школярки проходять. Подивилися на мене та й відвернулись, зашвидкували геть. Я хотів їм сказати, а вони ж не зупиняються, і я йду попід парканом, і вимовити хочу, а вони все швидше геть. А тоді вже й побігли, а в мене паркан скінчився, далі мені вже йти нікуди, і я тримаюсь за паркан, дивлюся їм услід і знай вимовити силкуюсь.

— Послухай, Бенджі! — Ті-Пі мені. — І чого це ти на дорогу прешся? Хочеш, щоб Ділсі березової каші дала тобі?

— І яке тобі пуття з того, що пхинькаєш та мукаєш крізь паркан? — знов мені Ті-Пі. — Он діток налякав. Глянь, на той бік перебігли, од тебе тікаючи.

«І як це він вислизнув на вулицю? — допитується тато. — Невже ти, Джейсоне, не взяв хвіртку на засувку, як заходив?»

«Звісно ж, я замкнув, — йому Джейсон. — Чи ви не знаєте, що в мене досить на це тями? Чи гадаєте, ніби мені хотілося, щоб щось подібне скоїлося? Бог свідок: кепські в нашій родині справи. Я ж так і знав: тут жди біди! Ну вже тепер ви, гадаю, відішлете його в Джексон. Якщо тільки містер Берджес не пристрелить його швидше».

«Помовч!» — йому тато.

«Я так і знав, весь час!» — сказав Джейсон.

Я до хвіртки, а вона не замикана, то я й припав до неї, в тій сутіні. Я не плакав, щосили тримався, аби не плакати, й тільки видивлявся на дівчат, як вони минали мене в сутіні. Я не плакав.

— Оце ж він!

Вони зупинилися.

— Він не зможе вийти на вулицю. Та й не чіпає нікого. Ходім!

— А мені страшно! Я боюсь! Краще на той бік перейду.

А я не плачу.

— Та не будь таким страхопудиськом! Ходім!

І вони рушили далі в тій сутіні. Я не плакав, тільки за хвіртку тримався. Ось вони йдуть повільніше.

— Я боюсь…

— Він тебе не зачепить. Я тут щодня проходжу. Він тільки пробігає в кінець паркана.

Дівчата підійшли. Я відчинив хвіртку, й вони остовпіли, обертаючись. Я хочу вимовити й хап її, як його вимовити, а вона заверещала, а я все силкуюсь вимовити, і яскраві плями вже й перестають, і як би мені геть звідсіль. Хочу змахнути це з обличчя, а тут знову попливли яскраві. Подалися на гору, звідки воно й падало, а мені хоча б заплакати, як би його. Та ось я вдих зробив, а видихнути, аби заплакати, не можу, і як його не покотитися згори, й таки покотився — просто у вихор яскравих плям.

«Глянь сюди, пришелепку! — Ластер мені. — Ось, підходять. Та перестань уже завивати й землю слиною заливати!»

Ті до прапорця. Він його висмикнув, і вони вдарили, й тоді увіткнув назад прапорця.

— Містере! — гукнув Ластер.

Той обернувся.

— Що тобі? — питається.

— Купите м’ячика для гольфу? — Ластер йому.

— А покажи! — той каже. І підійшов, а Ластер подав йому м’ячика в щілину.

— І де ж це ти доп’яв? — той допитується.

— Знайшов, — йому Ластер.

— Знаю, — той каже. — Де ти знайшов. У чужій торбинці для гольфу!

— Он там, у себе на подвір’ї я його знайшов! — каже Ластер. — За четвертака віддам.

— Чужого м’ячика продати хочеш? — каже той.

— Я знайшов його, тож він мій! — Ластер йому.

— Ну, то знайди собі ще такого, — той каже. Поклав собі в