Шум і лють - Вільям Фолкнер
Чую: за стіною Шрів рипнув пружинами ліжкового матраца, а тоді зашурхотіли по підлозі його капці. Я підвівся, підійшов до столика, ковзнув рукою до годинника, поклав його циферблатом донизу й знову ліг. Але тінь від віконної поперечки лишилася, а я саме за нею навчився визначати час мало не до хвилини, й довелося повернутися до неї спиною, і зразу ж засвербіли на потилиці ті очі, якими тварини тішилися раніше, коли ще повзали потилицею догори. Казав же батько: саме з пустопорожніми звичками й найтяжче боротися. А ще казав, що Христоса не розіп’яли — то його стерло нанівець крихітне поцокування годинникових трибочків. І сестрички воно не мало.
Отож тільки-но усвідомив я, що не бачу того циферблата, як мені нестерпно закортіло поглянути, а котра ж там година. Батько каже, буцім оця постійна цікавість до розташування стрілок на будь-котрому окремо взятому циферблаті є простим свідченням того, що твій мозок працює. Щось на взір пітніння — так каже татусь. Ну, то й гаразд, я скажу. Хай покортить. Довго-довго…
Коли б хоч захмарило, то я міг би задивитися у вікно, обмірковуючи його слова про пустопорожні звички. І про те, що їм приємно поведеться там, у Нью-Лондоні, якщо отака година протримається. А чого б і ні? Місяць наречених, глас, що прорік: Вона випурхнула з дзеркала, з гущі духмянощів. Ружі-троянди. Містер і місіс Джейсон Ричмонд Компсон сповіщають про одруження їхньої… Троянди. Не непорочності на взір дерену, молочаю. Я сказав: я скоїв кровозмішення, Отче, я сказав. Ружі. Лукаві та безжурні. Як походиш рік до Гарварду, але при цьому не побуваєш на веслувальних перегонах, то тобі зобов’язані повернути плату за навчання. А ти віддай ті кошти Джейсонові. Подаруй Джейсонові рік Гарварду.
Шрів постав на порозі, надягаючи комірця, рум’яно поблискуючи окулярами, от ніби як умивався, то й їх умив.
— Хочеш цей день прогуляти?
— А що, вже аж так пізно?
Він видобув свого годинника, подивився.
— За дві хвилини дзвінок.
— А я й не знав, що вже така пізнота! — Шрів усе ще дивиться на годинника, округляє губи. — Тоді мушу поквапитися. Більше пропускати мені ну ніяк не можна. Декан на тому тижні остеріг… — Нарешті він запхнув того годинника до кишені. А я набрав води в рот.
— То нацуплюй штанці — й ристю! — сказав мені Шрів. І вийшов.
Я підхопився, заметушився та все прислухаюсь, що там він за стіною робить. Ось він вийшов у нашу спільну кімнату, до дверей прямує.
— Ти ще не готовий?
— Ні ще. Ти біжи. Я дожену.
Вийшов Шрів. Двері захряснулись. Хода далі й далі коридором. І тоді я знову вчув годинника свого. Перестав метушитись, підійшов до вікна, розсунув фіранки та й задивився, як вони мчать на молитву — все ті ж самі, й все та ж сама ловитва рукавів піджачних на льоту, й підручники ті ж самі, й незащебнуті комірці — мчать-проминають, мов скіпки в повінь, — і Споуд тут-таки, з усіма ними. Він Шріва мужем моїм узиває. Ах, облиш ти Квентіна, Шрів Споуду, кому яке діло, коли йому стає кебети не уганяти за тими брудними повійками. У нас на Півдні хлопці соромляться бути незайманцями. Хлопчаки. І чоловіки. Всі про це брешуть, аж забріхуються. А це тому, що для жінок воно менше важить, сказав батько. І додав, що цнота, незайманість — це чоловіча, а не жіноча вигадка. Каже: це як смерть — стан, у якому небіжчик лишив інших. А я йому: але ж віра в це анічогісінько не важить. А він мені: оце ж і є найсумніше хоч би й у чому, не тільки сама незайманість. А я йому кажу: ну то хай би я, а не вона, не був незайманий. А він мені: ось чому й це сумно, бо навіть змінювати хоч би й що на світі не варто клопоту. А Шрів: коли йому стає кебети не уганяти за тими брудними повійками. А я йому: а була в тебе хоч коли сестра? Була? Була?
І Споуд поміж них — мов черепаха в алеї сухого листу, що його несе вітер: комір піджака піднятий, все та ж сама непоквапна хода-похода. Він старшокурсник, із Південної Кароліни. Клуб його пишається тим, що ще ні разу Споуд не бігав біжка на молитву й жодного ще разу не прибув туди вчасно, й жодного разу, за чотири роки, не пропустив занять, а ще ж ні разу не з’явився ні туди, ні сюди в сорочці та шкарпетках. Десь о десятій він зазвичай завітає до Томпсонового кафетерію, візьме свої дві чашки кави, сяде, дістане з кишені шкарпетки, роззується й надягне їх, поки прочахає йому кава. А вже десь опівдні можна побачити на ньому й сорочку з комірцем — усе, як у людей. Інші знай обганяють його, та він ніколи й нізащо не прискорить ходи. Хвилька — і видимий чотирикут спорожнів.
Навкіс через сонячний потік шугнув горобець, сів на підвіконня й задер голівку, споглядаючи мене. Очко в нього кругленьке таке та лискуче. Поспостерігав мене одним очком, потім голівкою круть! — і вже другим дивиться, а горлечко ж тріпоче, всякий пульс переганяючи. На вежі почало вибивати годину. Тут горобчик перестав міняти очі й далі вже споглядав мене лиш одним, аж поки й добило вісім, та все неначе й собі до тих ударів дослухається. А тоді пурх! І підвіконня порожнє…
Останній удар гучав-коливався таки довгенько. Ще добру хвилю длявся він у повітрі, не так чутний, як відчутний. От ніби всі дзиґарі всіх часів і досі разом вібрують у тих довгих променях світляного пригасання, по яких невтомно чимчикують Ісус та святий Франциск, усе так само розмовляючи про його сестру. Бо що, коли б отак зразу та головою в пекло. Що, коли б отак зразу й край-кінець усьому. Якби все отак узяло та й пропало. І нікогісінько на світі — тільки ми з нею удвох. От коли б ми з нею спромоглися вкоїти щось таке жахливе, щоб усі-всі з пекла повтікали,
