Шум і лють - Вільям Фолкнер
— Бенджі! — Ті-Пі гукає з будинку.
Розцвічене дерево біля вікна вітальні не почорніло, а товсті дерева вже чорні. Трава дзинчить під місячним сяйвом, а тінь моя по траві ступає.
— Агей, Бенджі! — гукає мене Ті-Пі, з будинку. — Де ти сховався? Ти все десь пропадаєш. Знаю я тебе.
Повернувся Ластер. «Постій, — каже. — Отут-о. Туди не ходи. Там, на гойдалці, міс Квентіна зі своїм кавалером. Осюдою іди. А тут, Бенджі, поверни назад!»
Темно під деревами. Ден туди не хоче. Лишився, де місяць. А тоді я роздивився гойдалку й заплакав.
«Геть звідтіля — сюди йди, Бенджі! — кличе Ластер. — А то міс Квентіна розлютиться».
На гойдалці спочатку їх було двоє, а тепер одне. Ось Кедді біліє в пітьмі, швидко підходить.
— Бенджі! — каже вона. — Як це ти з будинку втік? І де ж Верш?
Обхопила мене руками, і я замовк, хапаю її за сукню, хочу відтягти Кедді геть.
— Та що це ти, Бенджі? — вона мені. — Що з тобою? Ті-Пі! — гукає вона.
А той, що на гойдалці, підвівся, підійшов до нас, і я знову заплакав, тягну Кедді за сукню.
— Бенджі! — каже Кедді. — Це ж просто Чарлі! Ти ж знаєш Чарлі.
— А де той чорнюк, що його водить? — питається Чарлі. — Чого вони випускають його, щоб тинявся скрізь без нагляду?
— Тихо, Бенджі! — каже Кедді. — Іди собі, Чарлі. Бачиш, Бенджі тебе не вподобав.
Чарлі пішов собі, а я замовк. Тягну Кедді за сукню.
— Ну що ти, Бенджі? — Кедді мені. — Невже мені не можна посидіти отут, порозмовляти з Чарлі?
— Чорнюка того поклич! — каже Чарлі. Він знову повернувся. Я заплакав іще гучніш, і все тягну Кедді за сукню.
— Іди собі, Чарлі, — каже Кедді. А Чарлі підійшов, кладе свої руки на Кедді, а я ще дужче плачу. На весь голос.
— Ні, ні, — каже Кедді. — Ні! Ні!
— Він же нічого не скаже, — Чарлі їй. — Кедді!
— Чи ти здурів? — йому Кедді. Задихала часто-часто. — Але ж він бачить! Не треба. Пусти! — Кедді пручається. Обоє вони часто-часто дихають. — Прошу тебе, облиш! — Кедді пошепки.
— Прожени його, — Чарлі їй.
— Гаразд, — йому Кедді. — Тільки пусти!
— Правда, проженеш? — Чарлі допитується.
— Так, — каже Кедді. — Тільки пусти мене. — Чарлі пішов собі. — Не плач, — мені Кедді. — Він пішов. — Я й замовк. — Вона важко дихає, її груди здіймаються й опадають.
— Я мушу відвести його додому, — каже Кедді. Взяла мене за руку. — Я зараз повернусь, — прошепотіла вона.
— Постривай! — Чарлі їй. — Чорнюка поклич.
— Ні, — каже Кедді. — Я повернусь. Ходім, Бенджі!
— Кедді! — гучно шепоче Чарлі. Ми не зупиняємось. — Вернись — так буде краще! — Ми з Кедді біжка. — Кедді! — гукає Чарлі. Ми вибігли на місячне сяйво, мчимо до кухні.
— Кедді! — кричить Чарлі.
Ми з Кедді біжимо. По східцях вихопилися на ґанок, і Кедді присіла в тій пітьмі, обняла мене. Чую, як вона дихає, відчуваю, як її груди опадають на мої.
— Більш не буду, — каже Кедді. — Більш ніколи, Бенджі! Бенджі! — Й вона заплакала, і я плачу, й тримаємо одне одного в обіймах. — Не плач, — каже вона. — Не плач. Я більше не буду. — То я й перестав плакати, і ми зайшли до кухні, увімкнули світло, й Кедді взяла кухонне мило, миє собі рота під краном, міцно тре. Кедді пахне деревами.
«Скільки ще я маю тобі казати, щоб ти не пхався туди?» — каже Ластер. Ті, на гойдалці, підхопилися, так швидко. Квентіна поправляє зачіску. А в того краватка червона.
«Ох ти старий придурку пришелепкуватий! — каже Квентіна. — А про тебе я розкажу Ділсі, як ти навмисне його скрізь за мною водиш! Хай вона при мені дасть тобі доброго лупня».
— Та я ж і зупинити його не міг, — каже Ластер. — Ходи сюди, Бенджі.
— Міг, ще й як міг! — йому Квентіна. — От тільки не хотів. Удвох піддивлялись за мною. Чи це бабуся послала вас шпигувати, де я і що я? — Зіскочила з гойдалки. — Як не забереш його звідсіля цієї ж хвилини й не триматимеш десь далеко, я зроблю так, щоб Джейсон відшмагав тебе!
— Та я ж його не подужаю, — каже Ластер. — Спробуйте ви самі — може, у вас вийде?
— Заткайся! — йому Квентіна. — То ти забираєш його чи ні?
— Ну, та хай уже побуде, — каже той. А в нього краватка червона. І сонце на ній червоне. — А глянь-но сюди, Джеку! — Запалив сірника і в рот собі. Тоді вийняв того сірника з рота. А він усе ще горить. — Хочеш і собі спробувати отак? — мене питає. Я підійшов. — Роззяв рота! — мені каже. Я й роззявив. А Квентіна бах рукою по сірнику, й сірник відлетів.
— А хай тобі абищо, — каже Квентіна. — Чи ти хочеш, щоб він оце зараз розревівся? Чи сам не знаєш: як заведе, то вже на цілісінький день? Ось я наскаржуся Ділсі на вас!
І як майнула — тільки смута за нею лягла.
— Агей, крихітко! — він їй навздогін. — Агей! Вернись! Я не буду його дурляти.
А Квентіна біжить до будинку, не зупиняється. Ось звернула за кухню.
— І що ж це ти, Джеку, накоїв? — мені той. — Як тобі не а-я-яй!
— Та він не тямить, що ви йому кажете, — Ластер тому. — Глухе ж та ще й німе.
— Та ну! — чудується той. — І давно він отакий?
— Сьогодні вже тридцять літ, як отакий пристріт, — каже Ластер. — Отаке дурне і вродилося. А ви самі чи не з артистів, часом?
— А що? — той каже.
— Не згадаю, щоб бачив вас тут раніше, — Ластер каже.
— Ну то й що? — той йому.
— Та нічого, — каже Ластер. — Іду сьогодні на виставу.
Той дивиться на мене.
— А ви чи не той самий будете, хто на пилці витинає? — допитується Ластер.
— Заплатиш четвертака, то й дізнаєшся, — той йому. Знову на мене видивляється. — Отакий мав би взаперті сидіти, — каже. — І чого ти з ним сюди припхався?
— А з цим ви не до мене звертайтесь, — йому Ластер. — Бо я не годен дати йому ради. Власне, я припхався осюди, бо, думав, мо’, хоч тут відшукаю того четвертака, якого десь посіяв, а то за що куплю квитка на вечірню виставу? І здається мені, що таки не піду туди. Хоч сядь та й плач! — Ластер утопив очі в землю. — А мо’, у вас знайдеться зайвий четвертак, га? — питається Ластер.
— Ні, — відказує той, — не знайдеться.
— То я таки мушу знайти ту монету! —
