Шум і лють - Вільям Фолкнер

Вона деревами пахне. В кутку темно, а вікно мені видно. Присів я там навпочіпки, капця того тримаю. Очам моїм капця не видно, але видно рукам, і я чую, як поночіє, і руки мої капця бачать, а сам себе я не бачу, тільки руки мої капця бачать, і я сиджу отак навпочіпки та й слухаю, як поночіє.

«Ось ти де! — каже Ластер. — Глянь, що я маю!» Показує мені монету. «А вгадай, хто мені дав її? Міс Квентіна дала! Я так і знав, що все одно піду на виставу. А ти чого тут ховаєшся? Я вже хотів надвір іти, там тебе шукати; думав, ти на задвірки вислизнув. Що, мало за сьогодні настогнався-напхинькався, то ще сюди забився, аби ще й тут помурмотіти, слину попускати? Ходім, обкладу тебе, аби прибігти туди ще до початку вистави. Не маю я сьогодні на тебе часу, не можу весь вечір на тебе змарнувати. Тільки перші сурми в них засурмлять, так я й полетів туди!»

Прийшли ми не в дитячу.

— Тут ми тільки кором коріємо, — каже Кедді. — А чом не можна сю ніч у дитячій?

— От ніби не однаково вам, де спати, — бурчить Ділсі. Зачинила двері, сіла мене роздягнути. Джейсон заплакав. — Цить мені! — йому Ділсі.

— Я з бабусею хочу спати, — пхиче Джейсон.

— Хвора вона, — каже Кедді. — Хай видужає, то й спатимеш собі з нею. Правда, Ділсі?

— Цить, не плач! — Ділсі Джейсонові. То він і замовк.

— Уже ж тут і нічні сорочки наші, й все, — каже Кедді. — Це що, нас переселили сюди?

— Ото й надягайте їх хутенько, — Ділсі нам. — Порозщібай ґудзички Джейсонові.

Кедді розщібає, а Джейсон знову плаче.

— Ой, різочки хочеш! — йому Ділсі. То Джейсон і замовк.

«Квентіно!» — кличе мама в коридорі.

«Що?» — обізвалась за стіною Квентіна. Чути, як мама ключем замикає двері. Зазирнула в наші двері, увійшла, нахилилася над ліжечком, мене в лоб поцілувала.

«Коли обкладеш Бенджаміна, піди спитай Ділсі, чи не тяжко буде їй наготувати мені грілку, — каже мама. — Скажи їй, якщо їй це тяжко буде, то я і без грілки обійдуся. Скажи їй, що я просто хочу знати».

«Добре, мем, — відповів Ластер. — Ну, хутчій — скидай штанці!»

Увійшли Квентін і Верш. Квентін одвертається.

— Чого ти плачеш? — питає його Кедді.

— Тихо! — Ділсі нам. — Хутчій роздягайтеся, всі! А ти, Верше, можеш уже йти додому.

Ось я й роздягнутий, і дивлюся на себе та й плачу. «Цить! — цитькає на мене Ластер. — Не шукай своїх лахів, бо повтікали вони. А як не замовкнеш, то більш не влаштуємо тобі іменин!» Надягає на мене халата. Я замовк, а Ластер зненацька став, обернувся до вікна. Підійшов до вікна, виглянув надвір. Повернувся, бере мене за руку. «Глянь, як вона злазить, — каже мені Ластер. — Тільки мовчок!» Підійшли до вікна, дивимось, а з Квентініного вікна щось вилізло й на дерево шусть. Ми бачили, як загойдалося гілля вгорі, а тоді внизу. Потім те щось на землю злізло, йде геть по траві. А ось його вже й не видно. «А зараз у ліжко! — мені Ластер. — Чуєш: засурмили? Лягай хутенько, поки не дав копняка!»

Ліжок двоє. На те ліг Квентін. Обличчям до стіни повернувся. Ділсі кладе до нього ще й Джейсона. Кедді скинула сукню.

— Ти тільки глянь на свої панталончики! — Ділсі їй. — Щастя ще твоє, що не побачила їх мама.

— А я вже сказав про неї, — похвалився Джейсон.

— Щоб ти та змовчав! — каже Ділсі.

— І що, погладили тебе по голівці за це? — питає Кедді. — Брехло!

— Та вже ж і не відшмагали! — каже Джейсон.

— Чого ж ти ще не перевдяглася в нічну сорочку? — питає Ділсі. Підійшла, допомогла Кедді скинути ліфчика й штанці. — Ай-яй, тільки глянь сама на себе! — Ділсі їй. Скрутила штанці, витирає ними у Кедді ззаду. — От так заросилася — наскрізь! А купання сьогодні не буде. Ось! — Надягла на Кедді сорочину, й Кедді залізла в ліжко, а Ділсі пішла до дверей, підняла руку загасити світло. — І щоб мені повна тиша була! — Ділсі нам.

— Гаразд, — каже Кедді. — Сьогодні мама не прийде побажати на добраніч — отже, всі й надалі повинні мене слухатись!

— Авжеж, — каже Ділсі. — Засинайте вже.

— Мама нездужає, — каже Кедді. — Вони з бабусею обидві хворі.

— Тихо! — каже Ділсі. — Спіть!

Кімната вся враз чорна стала, крім дверей. А це вже й двері чорні. Кедді мені: «Тссс, Маврі!» Й поклала руку на мене. І я тихо лежу. Чути нас. І темряву чути.

Та ось темрява одійшла — тато дивиться на нас. Подивився на Квентіна і Джейсона, тоді підійшов, поцілував Кедді й поклав руку мені на голову.

— Дуже розхворілася мама? — питає Кедді.

— Та ні, — їй тато. — Пильнуватимеш, щоб Маврі не скотився?

— Ага, — йому Кедді.

Тато пішов до дверей, а тоді подивився на нас знову. Тоді повернулася темрява, а він стоїть чорний на порозі, а оце вже й двері знову стали чорні. Кедді мене тримає, і мені чути й нас, і пітьму, ще й запах якийсь я вчув. Ось я розгледів вікна, там дерева шемрають. Та ось і пітьма вся пішла гладенькими, яскравими плямами, як завжди, й навіть коли Кедді каже, що я спав.

2 червня 1910 року

Коли тінь від віконної поперечки лягла на фіранки, це було десь між сьомою та восьмою годинами, а тоді я знову опинився в часі й почув цокання годинника. Дідів то годинник, а як батько передавав його мені, то присмачив цю свою дію такими словесами: «Дарую тобі, Квентіне, сей мавзолей усіх надій та бажань, і не позбавлене болісної доречності те, що ти користуватимешся цим годинником, осягаючи reducto absurdum[3] загальнолюдського досвіду, здатне задовольнити твої власні потреби ніскілечки не ліпше, ніж задовольняло воно потреби твоїх діда-прадіда. Дарую тобі його не на те, аби ти міг пам’ятати час, а на те, щоб ти міг хоч подеколи забувати про нього на якусь часинку й не витрачати весь свій запал на спроби підкорити його собі. Адже в такому двобої людині годі перемогти, — сказав він. — Бо ж тут і до бою не станеш. Це округле бойовисько лиш відкриває людині очі на безум її та відчай, ну, а звитяга тут — то лиш ілюзія для любомудрів та дурнів».

Стоїть годинник, притулений до коробки з комірцями, а я лежу собі та й слухаю його. Себто його чую. Навряд чи хто інший став би уважно наслухати ходу годинника. Бо ж це