Шум і лють - Вільям Фолкнер
Верш сказав: «Відтепер твоє ім’я — Бенджамін. А знаєш, навіщо тобі ім’я поміняли? Та щоб тебе синьоясним зробити! Бабуся каже, давно колись хтось із твоїх прадідів був теж змінив ім’я одному негрові, й зробився той проповідником, а тоді як придивляться до нього, а в нього ясна сині! Хоча до того були в нього такі, як у всіх. А хай-но котра вагітна жінка подивиться йому в вічі, коли місяць-повня, то й дитя у неї вродиться з синіми яснами. І вже коли по двору тому гасав добрий десяток синьоясних діточок, якось-то вечірком проповідник той не повернувся додому. Знайшли згодом мисливці у лісі лиш кістяка обгризеного — ото й все, що від нього лишилося. А хто його згамав, угадаєш? Та ті ж його дітки, що з яснами синіми!»
Ось ми в коридорі. Кедді все дивиться на мене. Рукою рота собі затуляє, а очі ж її я бачу й плачу! Вийшли східцями нагору. Знову стала, тиснеться до стіни та все на мене дивиться, а я плачу, то вона далі, й я, плачучи, за нею, і вона знову припадає до стіни та на мене дивиться. Ось відчинила двері до своєї кімнати, а я таки тягну її за сукню, і дійшли ми до ванної, а вона притулилася до дверей і дивиться на мене. Тоді затулила обличчя рукою, а я, все плачучи, штовхаю її…
«І що ти йому там робиш? — питається Джейсон. — Чом не даси йому спокій?»
«Та я ж його й пальцем не зачепив, — каже Ластер. — Він сьогодні цілісінький день отак-о. Лупня доброго йому треба дати».
«У Джексон треба його запроторити! — каже Квентіна. — Таж неможливо жити в цій божевільні!»
«Якщо вам, юна панянко, тут не подобається, то йдіть собі десь-інде!» — Джейсон їй.
«Саме це я й збираюся зробити, — йому Квентіна. — Не турбуйтесь».
Верш сказав:
— Посунься трохи назад, дай ноги обсушити. — Відсунув мене від вогню. — І не зчиняй тут ревища. Тобі й звідтіля видно. Тільки й справ у тебе, що на вогонь дивитися. Не доводиться ж тобі помокнути під дощем, як оце мені привелося. Ти й не здогадуєшся, яким щасливцем уродився. — І простягся горілиць перед вогнем.
— А знаєш, чому тобі змінили ім’я? — каже Верш. — Наша бабуся каже, що твоя мама горда аж занадто, їй соромно через тебе.
— Та посидь іще там, дай ноги обсушу, — Верш мені. — А то знаєш, що я зроблю? Заспокою ремінцем по сраці.
Ми чули вогонь, і дах, і Верша.
Верш як підскочить, і ноги від вогню забрав. А тато йому:
— Та все гаразд, Верше.
— А можна, я його погодую сьогодні? — каже Кедді. — Коли Верш годує його, то він, бува, й заплаче.
— Занеси цю тацю нагору, до міс Келайн, — каже Ділсі. — І хутенько назад — погодувати Бенджі.
— Ти що, не хочеш, щоб Кедді погодувала тебе? — допитується Кедді.
«І неодмінно треба йому ще й того старого брудного капця на стіл викласти! — каже Квентіна. — Чом не годувати його в кухні? Сидіти з ним разом за столом — усе одно, що їсти зі свинею з корита!»
«Не подобається тобі, як ми харчуємось, то й не сідай разом з нами за стіл!» — їй Джейсон.
Від Роскуса пара хмарою. Він перед плитою сидить. Дверцята духівки відчинені, Роскус засунув туди свої ноги. Пара й від моєї миски. Кедді так легко ложку мені в рот. А в мисці на стінці щербинка чорніє.
«Ну-ну, не сердься, — каже Ділсі. — Він більш не дозолятиме тобі».
Ось суп опустився нижче тієї щербинки. А ось уже миска й порожня. Випарувався суп.
— Який він голодний цього вечора, — каже Кедді. Миска знову переді мною. І щербинки не видно. А це вже й видно! — Наче з голодного краю сьогодні, — каже Кедді. — Гляньте-но, скільки ум’яв!
«І ще б не бути йому голодним! — каже Квентіна. — Коли всі ви підсилаєте його, щоб шпигував за мною. Ох, ненавиджу цей дім! Утечу звідси!»
Роскус каже:
— Обліжнúй дощ, на цілу ніч.
«Ну ти знай тікаєш та й тікаєш, але все недалечко, аби не пропустити ні обіду, ні вечері», — каже Джейсон.
«А ось побачите — ще й як утечу!» — каже Квентіна.
— Лишенько, і як же я сю ніч переживу? — бідкається Ділсі. — Так мене в кульші схопило, що я вже ледве й шкандибаю. А полазити цілий вечір туди-сюди, вгору-вниз!
«Ну, цим ти мене не подивуєш, — каже Джейсон. — Та й нічим — хоч би що ти там накоїла».
Квентіна кидь серветку на стіл.
«Та помовчте, Джейсоне! — каже Ділсі. Підійшла, обняла Квентіну за плечі. — Сідай, голубонько, — Ділсі їй. — І не сором йому чужою виною тобі дорікати».
— А що вона, знов губи розпустила у своїй кімнаті? — Роскус питається.
— Помовч! — йому Ділсі.
Квентіна відіпхнула Ділсі. На Джейсона витріщилась. Губи в неї такі червоні. Все на Джейсона дивиться, а тоді підняла свою склянку з водою та й замахнулася нею. Ділсі ту її руку впіймала. Вовтузяться. Склянка брязь об стіл, на скалки, вода розлилася по стільниці. Квентіна біжить геть.
— Знову мама розхворілася, — каже Кедді.
— Воно й не дивно, — каже Ділсі. — Така негода хоч кого звалить. Та коли вже ти натопчеш того свого гарбузика, хлопче?
«Клятий, клятий! — бурмоче Квентіна. — Проклятий!» Нам чути, як вона тупоче по східцях. Ідемо до кабінету.
Кедді мені подушечку дала, то мені можна дивитися і на подушечку, і в дзеркало, й на вогонь.
— Тільки не здіймати галасу! Там Квентін сидить над уроками, — сказав тато. — А що ти там робиш, Джейсоне?
— Нічого, — йому Джейсон.
— То підійди сюди й тут не роби отого свого «нічого», — йому тато.
Виходить Джейсон із кутка.
— А що ти там жуєш? — питає тато.
— Він знову папір жує! — каже Кедді.
— Ще ближче підійди, Джейсоне, — тато йому.
А Джейсон швиргиць те своє у вогонь. Папір засичав, розгорнувся, чорніє. А це вже посірів. Потім і нічого не лишилося. Кедді, тато й Джейсон сидять у маминому кріслі. Джейсон мружить припухлі очі, а губами ворушить, мов що смакує. Кеддіна голова у тата на плечі. Коси її, мов вогонь, і в очах цятинки вогню, то я йти, а тато й мене посадив у крісло, а Кедді обняла мене.
