Другий чоловік - Ларрі Трамблі

Ларрі Трамбле

Другий чоловік

Гендерне домінування

За підрахунками, щороку 12 мільйонів дівчат у віці до 18 років вступають у примусовий шлюб. Багато з них іще просто діти, а чоловіки, які одружуються з ними, набагато старші за них, іноді в кілька разів. Ця невтішна статистика часто залишається непоміченою. Якщо звертати на це увагу, то спочатку виникає певне неприйняття, але, оскільки такі шлюби постійно відбуваються, вони стають звичними. Немає нічого гіршого за несправедливість, до якої звикаєш. Вона втрачає свою актуальність, стає прос­тим фактом, культурною реалією. Так відбувається з так званою вищістю однієї цивілізації над іншою, однієї раси над іншою, однієї мови над іншою, однієї статі над іншою. Домінуюча група обґрунтовує помилковими ідеологіями дії, які служать її інтересам, забезпечують і посилюють її владу. «Другий чоловік» у запропонованій читачеві притчі ставить під сумнів явище, яке має місце в історії людства: вивищення чоловіка над жінкою. У цьому романі саме хлопці змушені одружуватися з тими жінками, яких обрали для них батьки. Таким розворотом цінностей я хотів змусити читачів замислитися: чи прийнятніше для чоловіків домінувати над жінками? Чи менш прийнятно для жінки домінувати над чоловіком? Чи таке вивищення повинно радше викликати наше здивування та критичне ставлення?

Після «Помаранчевого саду» «Другий чоловік» — це мій другий роман, опублікований «Видавництвом Анетти Антоненко». Дуже радію нагоді відновити зв’язок з українськими читачами. Дякую Анетті Антоненко та моєму перекладачеві Ростиславу Нємцеву, які уможливили цю зустріч.

Ларрі Трамбле

Найкращий день у його житті

За місяць до визначеної дати свого одруження Самюель іще нічого не знає про жінку, з якою з’єднається на все життя. Мати вперто не бажає нічого розкривати або ж ухиляється від відповіді загальними фразами: «Тобі годі бажати кращого, сину».

Скоро він залишить дім, у якому виріс. Він уже не спатиме в ліжку, матрац якого після стількох років набув обрисів його тіла. Більше не дивитиметься на міські дахи крізь вікно, яке відкриває щоранку, щоб провітрити кімнату. Не вдихатиме літніми вечорами запахи довколишніх тамаринів, що їх розносить вітер. І не чутиме, як барабанить дощ по кам’яній лавці на маленькому задньому дворику, під якою він дитиною знаходив прихисток від мусону.

Він мав би переповнитися радістю. Йому стільки разів повторювали, що день одруження стане найкращим днем у його житті. Але, навпаки, він нервується і в нього поганий настрій. Йому все набридло, тож він постійно бурчить, дратується через дрібниці, не відповідає на запитання матері, яку непокоїть його поведінка. Йому хочеться, щоб з ним говорили про його майбутню дружину. Він напосідає на сестру: а вона гарна? Чи прикрашає вона своє волосся квітами? Для нього немає нічого кращого, як ота звичка деяких молодих дівчат квітчати зачіску білим ясмином. Він наполягає: в якому районі міста вони житимуть? Чи є у неї машина? А вона працює? Ким і де? Якого кольору в неї очі? А волосся? Його б заспокоїла будь-яка дрібничка щодо неї. Від сест­ри ж у відповідь отримує лише легенькі посмішки й поплескування по плечу, що має означати: «Потерпи ще кілька днів, і про все дізнаєшся, потерпи!»

За три дні до церемонії Самюель зачиняється у своїй кімнаті. Він не хоче більше нічого чути про підготовку до одруження. Мати сердиться. Вона ніколи раніше не була такою агресивною. Вона звинувачує його в саботажі. У гніві вона шматує його зовсім нові сорочки, вишиті золотою ниткою, й кидає їх йому в обличчя. Йому хочеться, щоб вона його обійняла, а не кричала на нього. Йому здається, що його молоде серце не витримає, так воно калатає в грудях. Він дрижить усім тілом, тремтить і клацає зубами, хоча вікно зачинене. Під його гарними очима з’явилися чорні кола. У відчаї мати викликає лікарку.

Залишившись наодинці з Самюелем, лікарка знімає пальто, й погляду відкривається округлий живіт. Вона на восьмому місяці вагітності, у неї поривчасте дихання і вигляд такий, наче вона терміново має йти. Від неї пахне пересмаженою олією, ніби вона щойно вийшла з погано провітрюваного ресторану. Вона ставить свою шкіряну валізу з інструментами на стілець.

— Роздягайся. Кальсони теж знімай.

Вона міряє пульс, слухає Самюеля стетоскопом. Його серце й легені. Заглядає йому в горло, у вуха, перевіряє рефлекси за допомогою маленького залізного молоточка, бере в руки його член і зацікавлено вивчає його.

— Чи ти іноді торкаєшся себе?

— Торкаюся себе?

— Не можна. Ти іноді бачиш сни?

— Часто.

— А як ти прокидаєшся?

Самюель робить вигляд, що не розуміє.

— У тебе буває ерекція вранці?

Мовчання.

— Не витрачай сили на марні сни. Мати хвилюється за тебе і за твоє майбутнє. Хвилювати матір погано. Чуєш, що я кажу?

Самюель погоджується, спантеличений її жорстким тоном. Вона кладе обидві руки на плечі хлопця й нагинається до нього. Він зітхає.

— Не переживай, усе буде добре.

— Мені здається, що я помру.

— У тебе нормальний пульс, температури немає.

— Я весь палаю.

— Ти поводишся, як балувана дитина, у тебе нічого немає.

Самюель стуляє очі, крізь повіки проступають сльози й котяться по щоках. Вона дивиться на його тремтяче тіло, потім відкриває валізку й дістає з неї голку і маленьку пляшечку.

— Не бійся, це лише легке заспокійливе. Перевернися на живіт.

— Що в мене?

— Легка нервозність і тільки.

Самюель перевертається на живіт. Він покладається на долю. Відчуває холодні руки лікарки на своїх стегнах.

— В цілому ти покірний хлопець.

Голка робить йому боляче. М’язи швидко розслабляються. Йому стає трішки млосно, хоча він іще чує, як лікарка кладе голку назад до валізки. У кімнаті довго нічого не відбувається. Самюелю здається, що він заснув і вагітна жінка вже давно пішла. Коли він приходить до тями, то бачить, що вона стоїть у пальті біля дверей його кімнати зі шкіряною валізкою в руці. Самюель чує, як вона говорить за дверима з батьком, але не може розібрати слів. Через кілька хвилин входить батько. Відчуваючи незручність від вигляду оголеного синового тіла, він піднімає простирадло, що валяється на підлозі, й накриває його.

— Лікарка сказала, що ти не хворий. Ти колись накличеш на нас лихо. Ти не розумієш, як нам усім шкодиш.

— Лікарка помиляється.

— Тобі не совісно? Уяви, якби люди дізналися про твої витівки.

— Це не витівки.

— Будь розважливішим. Твоя мати, вона вже місяцями думає про це одруження. Більше відтягувати не