Все королівське військо - Роберт Пенн Уоррен
Я кивнув головою.
— Даси мені знати, де і як улаштувалася,— сказав я.
— Так,— мовила вона,— так.
Я поцілував її і, цілуючи, побачив, що кондуктор, якого їй не було видно, подивився на свій годинник і зневажливим рухом укинув його в кишеню, як це звичайно роблять кондуктори шикарних поїздів, перш ніж дати сигнал до відходу після півторахвилинної зупинки в якомусь глухому містечку. Я знав, що в наступну мить він гукне: «Всім зайняти місця!» Одначе та мить ніяк не наставала. Немовби ти дивишся на чоловіка ген по той бік долини й, побачивши хмарку диму над його рушницею, хтозна-скільки чекаєш далекого звуку пострілу; або на небі сяйнула блискавка, і ти чекаєш грому. Отак і я стояв, обнявши матір за плечі й торкаючись щокою її щоки (я відчув, що її щока мокра), і чекав, коли кондуктор гукне: «Всім зайняти місця!»
Нарешті він гукнув, мати відступила від мене, піднялася в тамбур і, обернувшись, помахала мені рукою, а тим часом поїзд уже рушив, і провідник захряснув двері тамбура.
Я проводжав очима поїзд, що швидко віддалявся, везучи геть мою матір, аж поки від нього лишилася тільки плямка диму на заході, і думав, як я збрехав їй. Ну що ж, я підніс їй ту брехню як прощальний дарунок. Чи, може, в якомусь розумінні весільний, подумав я.
Потім мені спало на думку, чи не для того я збрехав, щоб виправдати себе.
— Ні, хай йому чорт! — з люттю промовив я вголос.— Я зробив це не задля себе, не задля себе!
І то була правда. Щира правда.
Я підніс матері дарунок — брехню. І дістав од неї віддарунок — правду. Вона відкрила переді мною свій новий образ, а в остаточному підсумку — і новий образ світу. Чи, власне, той її новий образ заповнив прогалину, яка, можливо, лишалася в центрі нового образу світу, що його відкрило переді мною чимало людей — Сейді Берк, Люсі Старк, Віллі Старк, Бой-Ласун, Адам Стентон. А це означало, що мати повернула мені минуле. Тепер я міг визнати минуле, яке раніше здавалося мені запаскудженим і страхітливим. Я міг тепер визнати минуле, тому що міг визнати її і примиритися з нею і з самим собою.
Багато років я осуджував її як безсерду жінку, що любила тільки владу над чоловіками і те скороминуще вдоволення марнославності й плоті, яке вони їй давали, і жила в химерній, позбавленій любові атмосфері постійного коливання між розрахунком і інстинктом. І мати, відчуваючи мій осуд, хоч, певне, й не розуміючи його причини, робила все, що могла, аби не втратити мене й притлумити той осуд. А вплинути на мене вона могла лише в єдиний спосіб — удавшися до сили, якою вона завжди впливала на інших чоловіків. Я опирався і обурювався, але й прагнув її любові, і водночас мене вабила та сила, бо мати була гарна, сповнена життя жінка, вона й приваблювала мене, й відвертала, я й осуджував її, і пишався нею. Але потім усе перемінилось.
Першою ознакою переміни став отой несамовитий срібний крик, що розлігся по будинку, коли надійшла звістка про смерть судді Ірвіна. Той крик дзвенів у моїх вухах ще багато місяців, але на той час, коли мати покликала мене в Берден-Лендінг, щоб сказати про свій від’їзд, він затих, поглинутий минулим, брудом минулого. А тоді я зрозумів, що вона каже мені правду. І примирився з нею і з самим собою.
Я не питав себе, чому так сталося, ні в ту хвилину, коли вона сказала мені, ні другого дня, коли ми стояли на бетонній платформі, чекаючи поїзда, ні навіть тоді, коли залишився сам і дивився, як остання плямка диму зникає на заході. Не питав себе про це і ввечері, коли сидів на самоті в будинку, що належав судді Ірвіну, а тепер став моїм. Повернувшись зі станції, я замкнув материн будинок, поклав ключа під мату на веранді й пішов звідти назавжди.
У будинку судді Ірвіна повітря було застояне, тхнуло пилом і пусткою. Надвечір я порозчиняв усі вікна й залишив їх навстіж, а сам подався до містечка повечеряти. Коли я повернувся і ввімкнув світло, будинок став більше схожий на той, яким я його так віддавна пам’ятав. Але, й сидячи у кабінеті, куди линуло крізь розчинені вікна вологе й солодке важке вечірнє повітря, я не питав себе, чому почуваю тепер таке цілковите примирення із самим собою. І про матір я думав з почуттям умиротвореності й полегкості, і зовсім по-новому відчував світ.
Трохи згодом я встав, вийшов з дому і попростував Алеєю. Вечір був ясний і дуже тихий, затока світилася під зорями, і лише хвилі ледь чутно шурхотіли об берегову рінь. Я простував Алеєю, аж поки опинився біля будинку Стентонів. У маленькій задній вітальні світилося, але світло було тьмянувате, наче від настільної лампи. Хвилини дві чи три я дивився на будинок, а тоді відчинив хвіртку й пішов доріжкою до нього.
Сітчасті двері веранди були на засувці, але двері до передпокою стояли навстіж, і, кинувши погляд через веранду, я побачив на підлозі передпокою прямокутник світла, що падало з відчинених дверей задньої вітальні. Я постукав.
У наступну мить в освітленому просторі передпокою з’явилась Анна Стентон.
— Хто там? — гукнула вона.
— Це я,— відгукнувся я.
Вона пішла через передпокій і веранду до мене. І ось уже стала біля дверей — тонка, вдягнена в біле постать у сутіні за сіткою. Я ворухнув губами сказати «привіт», але не сказав. Вона теж мовчала, відсуваючи засувку. Потім двері відчинились, і я ступив на веранду.
Спинившись за порогом, я вловив легкий запах її парфумів, і серце мені стиснула холодна рука.
— Я не знав, чи ти мене пустиш,— мовив я, бажаючи, щоб це прозвучало як жарт, і намагаючись розглядіти в сутіні її обличчя. Та бачив тільки бліду пляму та блиск очей.
— Звісно, пущу,— озвалася вона.
— А я не знав,— сказав я і видушив із себе щось подібне до сміху.
— Чому?
— Ну, я ж так повівся…
Ми підійшли до лави-гойдалки і сіли. Ланцюги рипнули, але ми сіли так обережно, що лава ані хитнулася.
— Що ж ти зробив? — спитала вона.
Я виловив у кишені сигарету й закурив. Сірника я загасив, не глянувши на Аннине обличчя.
— Що зробив? —
