Все королівське військо - Роберт Пенн Уоррен
А повіривши в це, я повернувся до Берден-Лендінга. Я повірив у це не тоді, коли дивився, як Ласун піднімається сходами з півпідвального коридора публічної бібліотеки, і не тоді, коли Люсі Старк стояла переді мною у передпокої облупленого білого будиночка на фермі. Але й те, й те, а також і все інше, що сталося останнім часом кінець кінцем змусило мене повірити в це. І, повіривши, що Віллі Старк був великою людиною, я міг краще думати про інших людей і про себе самого. А водночас і ще суворіше судити себе.
Я повернувся до Берден-Лендінга на початку літа, на прохання матері. Одного вечора вона подзвонила мені й сказала:
— Синку, я хочу, щоб ти приїхав. Якнайшвидше. Завтра зможеш?
Коли я запитав, навіщо я їй потрібен,— бо ще не хотів повертатися,— вона не відповіла мені прямо. Сказала, що пояснить усе, коли я приїду.
І я поїхав.
Коли надвечір другого дня я спинив машину біля будинку, мати чекала мене. Ми перейшли на затінену бічну веранду і випили. Вона говорила мало, і я її не квапив.
Та коли о сьомій Молодий Адміністратор ще не з’явився, я спитав, чи приїде він до вечері.
Вона похитала головою.
— А де він? — запитав я.
Вона покрутила в руці порожню склянку, у грудочки льоду, що лишилися там, тихенько зацокали. Потім сказала:
— Не знаю.
— Десь поїхав?
— Так,— відповіла мати, цокаючи льодом у склянці. Тоді обернулася до мене.— Він поїхав п’ять днів тому,— сказала вона.— І не повернеться, поки я тут. Розумієш…— Вона рішуче поставила склянку на стіл.— Я з ним розлучаюся.
— Ну,— вражено зітхнув я,— оце маєш.
Вона й далі дивилася на мене, ніби чогось чекаючи. А чого — я не знав.
— Оце маєш,— повторив я, ще не отямившись від новини, яку вона мені піднесла.
— Тебе це здивувало? — спитала вона, трохи подавшись до мене в кріслі.
— Певно, що здивувало.
Мати пильно стежила за мною, і я помічав на її обличчі дивовижні переливи почуттів, надто швидкоплинні й непевні, щоб їх визначити.
— Певно, що здивувало,— повторив я.
— Он як,— мовила вона й відкинулася в кріслі, поринула в нього, немов людина, що, впавши у глибоку воду, тягнеться до линви, хапає її, якусь мить тримається, а тоді випускає з рук, і знову тягнеться, але вже не може дістати, і знає, що марно й намагатися. Тепер у материному обличчі не було нічого непевного. На ньому виразно відбивалося те, що я оце змалював. Вона не втримала линви.
Вона відвернулася від мене в бік затоки, наче не хотіла, щоб я бачив вираз її обличчя. Тоді промовила:
— А я думала… я думала, що тебе це не здивує.
Я не міг сказати їй, чому мене, та й будь-кого, це мало здивувати. Не міг сказати їй, що коли жінці її літ випало спіймати на гачок чоловіка ледь-ледь за сорок і не цілковитого банкрута, то таки дивно, що вона не чіпляється за нього. Навіть коли ця жінка має гроші, а чоловік така гепа, як Молодий Адміністратор. Я не міг сказати їй цього, а тому не сказав нічого.
Мати й далі дивилася на затоку.
— Я думала…— Вона якусь мить повагалася, тоді докінчила:— Я думала, Джеку, ти зрозумієш чому.
— Та ні,— озвався я.
Вона трохи помовчала, потім заговорила знов:
— Це сталося минулого року. Коли це сталося, я вже знала… атож, я знала, що так буде.
— Коли сталося що?
— Коли ти… коли ти…— Вона спинилась і сказала те, що почала, іншими словами: — Коли Монті… помер.— Мати повернулася до мене, і на обличчі її було відчайдушне благання. Вона знов силкувалася вхопити линву.— Ой Джеку,— мовила вона,— Джеку, це ж усе через Монті… як ти не розумієш?.. усе через Монті.
Мені здалося, що я розумію, і я сказав їй це. Я пригадав чистий срібний крик, від якого я вилетів зі своєї кімнати того дня, і материне обличчя, коли вона потім лежала на ліжку і страшна звістка доходила до її свідомості.
— Усе через Монті,— провадила вона.— Завжди був тільки Монті. Я й сама цього не розуміла. Між нами… між нами давно все скінчилося. Але завжди був тільки Монті. Я зрозуміла це, коли його не стало. Не хотіла цього розуміти, але зрозуміла. І не могла так жити далі. Настав день, коли я більше не змогла. Не змогла.— Вона підхопилася з крісла так, наче хтось смикнув її за нитку.— Не могла,— повторила вона.— Бо все пішло шкереберть. Усе завжди йшло шкереберть.— Руки її скручували й дерли хусточку, яку вона тримала перед себе.— Ой Джеку! — вигукнула вона.— Усе йшло шкереберть!
Вона жбурнула під ноги подерту хусточку й вибігла з веранди. Я чув стукіт її підборів по підлозі в будинку, але то був не колишній чіткий і веселий дріб. То було якесь розпачливе, безладне клацання, що нараз урвалося на килимі.
Я ще трохи посидів на веранді. Потім рушив до кухні.
— Мати недобре себе почуває,— сказав я куховарці.— Десь пізніше ти або Джо-Белл підніметесь до неї і спитаєте, чи не поїсть вона бульйону з яйцем або ще чогось.
Тоді пішов до їдальні, сів у сутінках за стіл і, коли мені подали вечерю, трохи попоїв.
Після вечері прийшла Джо-Белл і сказала, що носила нагору тацю з вечерею, але мати її не взяла. Навіть не відчинила — тільки гукнула з-за дверей, що нічого не хоче.
Я довго сидів на веранді, аж поки затихли всі звуки в кухні. Потім там погасили світло. Зелений прямокутник на чорному тлі, де світло падало на траву, теж почорнів.
Трохи згодом я піднявся нагору й постояв біля дверей материної кімнати. Раз чи два я мало не постукав. Але розважив, що навіть як і зайду, то не матиму чого сказати. Спробуй-но придумати, що сказати людині, яка дізналася про себе правду — чи то втішну, чи то гірку.
