Лицарі любові і надії - Леся Романчук
— От і мені ввижається, як Петрові, — усміхнувся сам до себе Роман, стискаючи у руках чарівний свій оберіг — стетоскоп, трубочку, подаровану пані Аріадною.
— Що ввижається?
— Майбутнє...
— А ти уявляй, уявляй тільки хороше, і воно збудеться! Поганого собі не клич — само прийде, а добра у Бога проси...
Роман озирнувся на голос. Дива! Цей мовчазний зазвичай санітар із «виздоравлівающіх», з яким йому вже вдруге випало чергувати, досі не обізвався до нього й словом.
— Дякую за добру раду. А ти звідки родом? По мові чую, що з наших країв. Мене звуть Романом, я з Прикарпатська.
— А я — Іван Романчук, з Тернопільщини. Мабуть, когось із моїх предків звали Романом.
— То ми — майже родина, — засміявся Роман.
— Тут усі українці — родина, — суворо глянув новий знайомий, і високе чоло перекреслили ранні зморшки впертості й рішучості. — І не залежить звідки, з-за Збруча чи з-за Дніпра, якщо говориш українською — значить, брат.
Довга ніч видалася відносно спокійною, і хлопці мали час поговорити. Роман пригадав, що розповідав йому про Івана Василь. він ще тоді чудувався, скільки бід може перенести людина — і витримати, вижити, та ще й підтримувати інших!
Іван походив із заможної родини — батько мав досить землі, торгував кіньми, то мав змогу вчити старшого сина в гімназії у Чорткові. Після «визвольного» вересня гіркопам’ятного 1939-го хлопці швидко зрозуміли, яку «свободу» принесла на своїх штиках Червона армія. Почалися арешти, відбирали землю, реманент, заганяли в колгоспи, а молодь — у комсомол. Гімназисти організували групу спротиву — розповідали людям про справжнє лице окупантів, почали збирати зброю... Івана узяли з пістолетом — а це найважчий пункт української 54-ї статті, рідної сестри «політичної» 58-ї за кодексом Росії.
— Тебе справді заарештували зі зброєю? — зачудовано дивився на героїчно-легендарну постать нового друга Роман.
— Зі зброєю? Та що ти мелеш! — обурився Романчук.
— Але ж мені казав Василь, він про тебе таке розповідав... Герої, мовляв, хлопці-гімназисти... — знітився Роман.
— Василь? Ну, якщо Василь — то інша справа, він — свій хлопець! А назагал — поменше б ви балакали, тут у кожній стіні по чотири вуха, а на кожному ліжку — сексот. Хіба не бачите, що діється — за дурниці люди нові терміни отримують, он з Магадану пішли нові етапи «повторників» — щойно звільнилися, щойно вільного духу ковтнули...
Справді, 49-й рік поповнив табори новою хвилею досвідчених табірників, мабуть, в Москві збагнули, що 10 років — не такий уже й великий термін, не всі згинули, один з десяти чудом вижив, і ті, кого хотіли навіки позбутися у 37-му, почали виходити з таборів, повертатися додому, зазирати в очі своїм катам, запитувати лжесвідків — «А за що? Чому? Чи спокійно спав на м’якій перині? Чи хлопчики криваві не турбували?» Виявилося, не так уже й легко простій радянській людині, вірній заповітам партії, дивитися в очі тим, хто пройшов усі кола Дантового пекла, повернувся і запитує... Краще б знову їх назад, туди, звідки не повертаються, хай не світять свічок пам’яті, хай не будять потвору на ім’я совість.
— Мабуть, це насправді страшно, страшніше навіть за перший арешт, Іване... Адже все уже пройшов, все уже знаєш, знаєш, яке пекло почнеться за порогом, — розмірковував Роман.
Іван мовчав. Лиш міцно стиснуті зуби свідчили, що думає про те, що й Роман, але переживає не віддалено, теоретично, а по-справжньому — у нього закінчувався термін, лічені місяці залишалися «до дзвінка». Після арешту у вересні сорокового і смертного етапу в липні сорок першого крізь Україну, що палала у вогні війни, почалася така ж смертна, воєнна Колима. Лише Боже змилування та материнська молитва втримали на світі хлопця у часи, коли гасло «Бсе для фронту, все для перемоги» було не словами. Насправді фронту віддавали все. БСЕ. А «ворогам народу» не залишалося й жалюгідної довоєнної пайки. Машини, коні — все на фронт. А «давати план», мити золото, яким оплачували «лендліз», — голими руками. Шахта, лісоповал, драга, голод, цинга — все спробував, все переніс. Вижив. Яким чудом?
У це важко було повірити — десять довжелезних років, нескінченних, кожен день яких видавався смертним, останнім, та насправді й був таким, добігали кінця. Чи пояснювати людині, яку бачиш чи не вперше, що воно значить — очікування волі? Очікування вже з дня на день, коли йдеться не про роки, а про тижні? Коли сонце свободи зазирає у душу, і мрієш про неї, тріпочеш серцем, обіймаючи, й холонеш водночас, бо та сама жорстока рука, яка вже одного разу повернула ключа в замку твоєї волі, може зробити ще один оберт, просто так, не надто розбираючи, через необережне слово чи без жодних пояснень, бо так треба.
Іван навчився мовчати. Майже рік страшної Чортківської тюрми. Потім — не менш кривава Тернопільська. Суд.
— Мені пощастило — пішов «по малолітці», дали «дитячий термін», десятку і п’ятірку «по рогам».
Роман не питав, по яким «рогам», у самого «роги» росли. Так називали в’язні «пораженіє в правах», заслання після відбуття терміну.
— І я — «по малолітці»! — зрадів Роман. І тихенько, на вухо: — А ти справді... чи батьки допомогли? Бо я народився на Різдво. А записали на 28-ме грудня, щоб... ну, ти розумієш...
Іван розреготався, аж заворушилися в сусідній палаті хворі:
— Ну й дива! Я народився на Свят-вечір, а записали теж груднем, 28-го! Та ми з тобою, Романе, брати-близнята. От тільки я на пару років старший. Однаково думали наші батьки, рятували синів, як могли, спасибі їм. Священик метрику переписав і в церковній книзі дату
