Лицарі любові і надії - Леся Романчук

— Не соромся, Олю, ми — подружжя, — переконував Ференц. — В усьому світі церковний шлюб є законним, це тільки тут, у цій країні потрібні якісь папери... Запам’ятай, нас вінчав отець Антон Куява, католицький священик. Звільнимося, знайдемо його. Отець Антон Куява! Не забудь! Може, настануть іще такі часи, коли потрібна буде довідка від священика про вінчання. Чому ти посміхаєшся? Так є в усіх країнах...

А Ольга не поцілунків соромилася — свого щастя, украденого у лихої долі. І передчуття іншого, ще більшого щастя, яке зароджувалося у ній.

Хіба чоловіки це розуміють? У них свої, чоловічі справи, які здаються їм важливішими за все. Нарешті запрацював передавач на коротких хвилях, над яким так довго мудрували Анатолій Кострицький та Ференців друг Сашко. Юрій Кнопмус написав текст повідомлення. Ференц узявся передавати його міжнародним кодом.

Усі такі заклопотані. Мабуть, сьогодні не варто відволікати отією короткою і важливою лише для них обох звісткою. Згодом, завтра, не зараз.

Бони такі заклопотані своїм, чоловічим, ці чоловіки, нічого не чують, ні на що не зважають...

— Ференце, ти чуєш?

— Що, Олюню? — ледь відірвався від ключа.

— Щось гуде... Схоже на трактори.

— А це і є трактори.

— Навіщо їх пригнали?

— Та нехай собі гудуть. Не зважай.

— А що кажуть спостерігачі? — не вгавала Ольга.

— Кажуть, що виконують якісь роботи навколо.

— А чому надвечір? Удень їм часу мало? — уперто допитувалася.

— Та нехай собі, мало що їм треба...

Ференц прикипів до ключа, передавав крапки й тире так зосереджено, наче вистрілював у небо кулеметну чергу, наче на цьому залежалася доля.

— Не зважай, Олюню, не зважай...

Оля не зважала. їй гули не трактори — хрущі над вишнями на рідній Луганщині. Виспівував не міжнародний код морзетки — солов’ї у травневих садах. Не дослухалася крапок і тире — милувалася тонкими й красивими навіть тут, у таборі, лікарськими пальцями чоловіка. А він вистукував і вистукував, гнав у простір повідомлення — «Табір повстав! Ми розігнули спини! Ми — знову люди, а не номери! Ми кличемо тебе, світе, за свідка злочинів супроти нас, проти людства і людяності. Почуйте нас. Допоможіть? Ні, просто почуйте. Дізнайтеся про наші долі».

її чоловік... Це високе чоло, коротко підстрижене волосся... Ці плечі, ці руки, цей уперто стиснутий рот, цей гострий розум, ці миттєві рішення — її чоловік. Звикала. Та не могла до кінця повірити.

— Ой, Орисю, я не можу повірити! Невже таке буває? До нас приїдуть представники Центрального Комітету партії! Почнуться перегляди справ, нас звільнять... І все це скінчиться! Може, це остання наша ніч у зоні!

Катерина мало не раз-два-три витанцьовувала стоптаними до решти босоніжками по доріжці між бараками.

— А що там у тебе? — зазирнула цікава сорока. — Знову шоколадка? І знову від нього?

— Стривай, Катре, не кружляй, і без тебе голова обертом... — Орися розгорнула газету. Ну, так і є. Все, як минулого разу. І як тоді, на Воркуті — хліб, масло, шоколад. Такий же, «Гвардійський». Це він, капітан Крутов. Більше нікому.

— Дай шматочок, Орисенько, дуже хочеться солодкого, — канючила жартома Катерина, наче й не сподівалася, що подруга добровільно поділиться скарбом.

Орися зняла обгортку. Що це? Записка, ретельно захована: «Цієї ночі. Будь обережна».

— Катерино, що це означає?

— Чекай гостей, Орисенько! Нема дурних отак просто шоколадом частувати. Мабуть, завітає до тебе капітан під покровом ночі...

— Не мели дурного! Нікуди він не завітає! Хто його пустить у зону? Вартові...

— А от я і пущу! — Катерина веселилася, мов дитя, злизуючи з пальців шоколадні патьоки. — моя черга сьогодні вартувати, то що я, не прислужуся своїй найкращій подрузі?

— Тебе хоч не слухай! Ні, Катре, тут щось інше... Це — попередження про небезпеку. Щось має статися цієї ночі!

— Нічого не станеться! Все спокійно. Навіть трактори не гудуть.

Справді, цієї ночі ані вітерець, ані набридливе ревіння тракторів, яке виводило своєї занудної пісні вже стільки вечорів поспіль, не порушували тиші.

Табір тихо спав.

Лише вартові несли свою службу, та пищала у радіорубці морзетка.

Ференца та Ольгу Барконі рівно о дванадцятій змінив на ключі Юрій Кнопмус.

— Ну, що нового, Юрію Михайловичу? — батька Кноп-муса звали Альфредом, та у зоні, де німецьким походженням пишатися не випадало, якось закріпилося за ним оте «Михайлович».

— Все гаразд. Капітон Іванович у бойовому настрої. Чекаємо представників. От що значать єдність і наполегливість — нарешті досягли свого!

Ніч дихнула в обличчя жаданою прохолодою. Ференц тримав Ольгу за руку. Отак іти б і йти... Назустріч — нова зміна вартових.

Закінчується зміна Ані Людкевич та Володимира Караташа. Прощаються.

Ліда Охрімович розводить варту. Останню варту Кенгірської вільної республіки. Саме вони, ці хлопці й дівчата першими впадуть під кулями снайперів. Не встигнуть навіть подати сигналу тривоги. Одним залпом снайпери знімуть майже усіх.

— Катрусю, ти йдеш?

— Спи, Орисенько, спи, чого прокинулася? — цілує на прощання Катерина.

«Спи, Орисенько...» А Орисі не спиться. Щось має статися цієї ночі...

Та навіть найбільш очікуване настає несподівано.

Несподівано і якось одночасно у вікнах спалахнуло сонце. «Невже я задрімала? Невже полудень?» — не повірила собі Орися.

Ні, не сонце. Над табором запалали освітлювальні ракети. Це вони перетворили ранкові сутінки на день. Постріли, спершу поодинокі. Зойки. І гуркіт. Дивний, не подібний ні на що, чуте досі.

У бараку заворушилися. «Що це, дівчата? Що це за шум? Це не машина, не поїзд, що це?» —