Лицарі любові і надії - Леся Романчук

Лікарня — місце, де частенько перетинаються людські долі. От і ще одного старого знайомого зустрів Роман за роки неволі. Ледве упізнав — не на ліпше змінюються люди за дротами.

— Петре, ти?

Він, Петро Січко власного персоною!

Про поневіряння по таборах і слухати нічого — хто був, той знає. А хто не був — не зрозуміє.

— Що в тебе з ногою, Петре?

— Та так, намастирив...

Своєму «доктору» можна було й признатися. Стомлені до напівсмерті важкою роботою хлопці інколи вдавалися до цього вигаданого «блатними» засобу «відкосити», полежати в лікарні, цим коротким відпочинком порятувати собі якийсь зайвий місяць життя, хоч невдала «мастирка» могла його вкоротити, таке бувало часто.

— Як там Іван? Щось знаєш про нього?

Петро після Аркагали де тільки не побував!

— Чув, отець Маркіян десь у «Долині трьох маршалів», миє золото святий чоловік так само, як усі ми, грішники, а Гнатюк... З Гнатюком кепські справи, Романе. З легенями біда...

— Плеврит?

— Та ні, гірше, кажуть, сухоти...

Роман причесав пальцями густого світлого їжачка — волосся почало відростати, і колишня звичка набула сенсу — зачісувалися не тільки платинові кучері, а й думки.

— Туберкульоз? В Івана? Та це ж в умовах шахти — певна смерть!

— А він ще й із карцерів не вилазить!

— З його характером тільки цього й чекай. Загине, загине такий хлопець, такий талант! Де він тепер, не знаєш?

— Та чув, що після Аркагали відправили на Аляскітово...

— Аляскітово? Та це ж у дідька на рогах! Справжнісінький край землі, далі вже Америка! Та й клімат там — тільки сухоти лікувати...

Роман тяжко зітхнув. Роки минули в далекому суворому краї, зі стількома людьми довелося зустрітись, а Гнатюк — непримиренний, їжакуватий, незручний у спілкуванні, бо не визнавав компромісів і напіврішень, сидів у куточку серця для найближчих друзів і посуватися не хотів. Сиділи у пам’яті рядки його віршів, написаних ще у Ваніно, повні болючої правди і... і віри, віри попри все!

У такі хвилини особливо нестерпною видається доля невільника — гине товариш, а допомогти чи змінити бодай щось в його каторжанській долі — не вільно, карається за віру десь далеко духовний учитель, а подати руку чи підставити голову під оту святу й благословляючу пастирську десницю — не вільно, сказати слово підтримки коханій, що карається без провини десь у світах далеких і холодних, також не вільно! Нічого тобі не вільно, бо невільник єси...

Петро й Роман перезирнулися, зітхнули, зрозуміли, що думки обох плетуться довкруж одного стовбура, що лиш вірою й надією живий і повний. Та ще любов’ю...

— А як у тебе? Як вдома? Маєш якісь звістки? — Роман пригадав, як ще на Банінській пересилці Петро важко переживав смерть батька, яка привиділася йому в пророчому сні.

— Маю...

І Петро розповів, як на Аркагалі, вже через багато місяців, прийшов лист...

— Знаєш, Романе, як воно буває — приходиш із шахти змордований, одна думка, впасти на нари і заснути — отак, як є, не роздягаючись, бо й на це вже сил не стає, а тут хтось із хлопців: «Петре, біжи до начальника воспітатєльной часті, кажуть, що для тебе лист є! Зачитували твоє прізвище!». Я бігом бушлата на себе — і ходу. Звідки й сили взялися! Бачу, начальник вже паку з листами шнурком перев’язує... А ти знаєш, Романе, вони задля нашого брата зайво пальцем не ворухнуть! Я називаю прізвище, кажу, що лист мені. А в самого серце тремтить — от зараз скаже, що все, нема листа, аби лиш не перетрудитися, шнурка отого не розв’язати! Але ні, нормальна якась людина попалась, розв’язав, подає... Повіриш — уперше в житті щиро подякував мужику в погонах!

— А далі? від кого лист?

— від сестри... Прибігаю в барак, а там хлопці вже чекають — не щодня звістки з України приходять. Сестричка пише: «Дорогенький братчику! Уяви собі, яка була велика радість, коли ми одержали від тебе листа, що ти живий! Три роки не мали звісточки, не знали, чи убили тебе у Львівській тюрмі, чи вижив. Виплакали очі за тобою, братчику, а тепер маємо надію»

— Листа? То вони одержали того листа, що ти кинув тоді з вагона, ще на етапі, як везли нас через Сибір? — не повірив Роман. — Чудеса!

— А таки чудо! Якась добра душа, а сибіряки — добрі люди, підняла мого листа, поклала у конверт, приклеїла марку — і пішов лист додому, наче звичайний, вільний.

— Дай Боже тому чоловікові чи жінці радості в житті і многая літа! — від душі побажав Роман.

— Я тоді написав, що живий, хай пишуть в Магадан. Ото читаю ці слова, а хлопці плачуть, у самих вдома ніхто не відає — живі чи погинули. Перегортаю сторінку — і тут вже плачу сам. Пише сестра, що тато наш помер, перед смертю все про мене говорив, прощався. Пише — поховали... Число пише. Уявляєш, Романе, те самісіньке!

— Неймовірно... Ти таки направду видющий, Петре! Де той Долинський район, де Колима, а наче бачив... Ти й мені тоді сказав про мою Орисю. Сказав, що зустріну її тут, на Колимі. Але поки що — нічого. Пишуть батьки — на Воркуті моя доля...

— На Воркуті — це добре. У них там — курорт, харчі непогані, кажуть, не те, що тут.

— Але й не те, що вдома. Потерпаю я за неї, Петре,