Лицарі любові і надії - Леся Романчук

— Нічого, зустрінеш ти свою красуню, поберетеся, сина народите. Я бачу. Я знаю.

І Роман направду розцвів у душі певністю — побачить! Петро знає, що говорить!

— Послухай, Романе, а чи працює тут іще лікарка Софія Павлівна Короткова?

— Софія Павлівна? Працює... Але прізвище, здається, якесь інше, мабуть, ти забув.

— Та ні, не забув, хіба таку жінку забудеш? А як її прізвище, не... не Назарова, бува?

— Назарова! Точно, Назарова!

Отут не повірив уже сам собі Петро...

Доля розвела їх з Романом одразу з пароплава — кожен пішов своєю дорогою. З Аркагали Петра етапом відправили на Бутугічаг. Зрозумів, що з уранової шахти чи збагачувальної фабрики живим не вийде — ніхто не витримував там довше за три тижні. Тоді й виникла ідея про «мастирку». Недосвідчений у цій справі, трохи перестарався і ледь насправді не помер. Від-правили у Центральну лікарню. Завідувачкою відділення була Софія Павлівна Короткова, добра за натурою жінка, вона по-людськи, майже по-материнському ставилася до своїх пацієнтів-невільників, особливо молодих. Петро звернув на себе увагу тим, що вмів розгадувати сни. Якось так уже потім склалося, що ранковий обхід лікарка починала з нього, розповідала, що снилося, а Петро тлумачив. Сімейне життя лікарки було не дуже щасливим, Петро щиро жалкував, що така красива, розумна, добра жінка марнувала свій жіночий вік з тупим солдафоном, яким був її чоловік, майор Коротков, лихим, та ще й зрадливим, але окрім жалю нічим допомогти не міг. Чим допоможеш, як сталося те, що сталося...

До родини Короткових, які жили собі в російській глибинці, на канікули часто приїздила рідна сестра Софії, яка теж вчилася в медінституті. Такі ж глибокі очі, такі ж довгі русяві коси. Але молодша на десять років. Одного чудового дня після роботи Софію Павлівну чекала вдома пустка і записка: «Прощавай, не ображайся, ми любимо одне одного, влаштовуй своє життя сама!». Софія Павлівна, капітан медслужби «завербувалася» на Колиму і всю любов свого самотнього серця віддавала пацієнтам.

Невільник є невільник, його кроки рахують десь нагорі, в кабінетах, де ні жалю, ні печалі, ні співчуття. Одного ранку Софія Павлівна прийшла в палату до Петра сумна: «Синок, ідеш в етап. Я нічого не можу зробити». Та перед тим, як зібрати речі, дозволили на кілька хвилин зайти в кабінет завідувачки. Сіли з нею за стіл, помолилися, змовили «Отче наш» і «Богородице Діво» — Софія Павлівна російською, Петро — українською. «Ну, хай Господь тебе, синку, охороняє!» — перехрестила услід. «Зачекайте, Софіє Павлівно! Я вам іще свого сну не розповів! — гукнув уже з порога Петро. — Послухайте! Снилося мені, що ви сидите, і косу вам розплітає маленький хлопчик. І поруч із вами — чоловік на прізвище Назаров! Чуєте? Назаров, запам’ятайте! Ви  вийдете заміж за Назарова, і він не буде військовим!» Ці слова Петро вигукував уже з борту машини, яка відвозила його углиб Колими, на приіск Ельген, оте прикровідоме «Ельгенвугілля»...

Роман не просто був уражений — не міг спромогтися на слово.

— Петре, але ж ти насправді щойно з шахти, ти не міг усього цього знати... Чи хіба тобі хто сказав? — перепитав підозріло. — Ні, вибач, друже, вибач, я не те хотів сказати. Просто Софія Павлівна насправді тепер Назарова. І вийшла заміж років три тому. І не за військового. він — із наших, відсидів десятку. Кажуть, був послом у Китаї, а тепер — директор шкірзаводу в Магадані! І хлопчик у них є, маленький. А знаєш, як звуть?

Тут уже зачудувався Січко.

— Петром назвали!

З усіх тих чуд і див Роман чомусь повірив, що все буде гаразд. Що він віднайде Орисю, що вони одружаться. І сина народять.

— Послухай, Петре, а якщо я напишу Орисі листа?

— І напиши. Вклади маленького листочка у лист до батьків, а вони вже знайдуть, як передати, в одному ж місті живуть, з її батьками спілкуються. Та й тепер уже й роки не ті, режим трохи попустили, можна листів надсилати більше, не сорок восьмий!

— Зрозуміли, нелюди, що вільні на їхніх золотих копальнях та уранових шахтах працювати не будуть, що вся їхня хвалена економічна могутність тримається на підневільній праці єгипетських рабів, тому й попустили віжки хоч трохи, дозволили зайві посилки, листи.

— А чому ж не дозволити, щоб раба в неволі утримувала його ж таки власна родина? — криво усміхнувся Петро. — Треба ж додуматись — хай раб працює на совєти, а своє перебування в таборі оплачує з власної кишені — вираховують з тієї сміховинної платні, яку ми всі отримуємо, та ще й родина його нехай впроголодь сидить, щоб надіслати якусь посилку синові зі шматком сала, вирваним з горла молодших братиків... Ой, Романе, ти у своїх — одинак, а моїм так тяжко... Я додому пишу — не висилайте, у нас тут всього досить.

— Та хіба вірять? Ти ж тут не один, інші пишуть правду.

— Не вірять, часом надсилають пакунка — смачнішого немає на світі, та як згадаю, що їм удома теж не в гараздах живеться, то й упоперек горла стає.

У скупі рядочки, які потім читатиме Орися, Роман вклав усю любов і віру, якою палало серце. Що написати, аби зрозуміла — любить, як передати біль за знівечену жіночу долю і надію? Не знав, не вмів. Написав — хай лише минуть лихі часи, і любов моя дасть тобі нове життя, яке ми проживемо в добрі та злагоді, удвох, ні, утрьох із нашим сином у рідному місті, у рідній хаті на схилах Щастигори.

Уявив майбутнє, уявив так виразно, в усіх деталях, так чітко, наче бачив кіно. І батьківську хату, свою, родинне гніздо Смереканичів, і маленького хлопчика, що розплітає густу косу молодої жінки, зовсім таку, як у його Орисі, але густо пересипану сивиною. І жінка